«... і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18)
Щоб повною мірою відкрити для себе розуміння слова «Церква» і його значення у світлі Божого Слова, слід відкинути загально прийняте тлумачення Церкви, як культової споруди, призначеної для проведення богослужінь та релігійних обрядів. Таку споруду слід називати храмом, синагогою чи домом молитви. У Біблії читаємо: «Потому Ісус увійшов у храм Божий, і вигнав усіх продавців і покупців у храмі...» (Мт. 21:12). «І звичаєм Своїм Він прийшов дня суботнього до синагоги, і встав, щоб читати» (Лк. 4:16). «Бо Мій дім буде названий домом молитви для всіх народів» (Іс. 56:7)
Отже, що ж означає слово «Церква»? В істинному християнському розумінні Церква є спільнотою покликаних до спасіння християн, які сповідують віру в Ісуса Христа, як Сина Божого, що віддав Своє життя і пролив Свою кров для їхнього спасіння і спасіння всього людства. Грецькі тексти священного Писання для означення Церкви вживають слово «екклезія» (Ἐκκλησία), що означає «зібрання вірних».
Народження Христової чи апостольської Церкви відбулося у день П’ятидесятниці, коли на апостолів зійшов Дух Святий і вони заговорили новими мовами й почали проповідувати Євангелію Божого Царства. В той час це були сто двадцять учнів Ісуса Христа, які за Його словом очікували в Єрусалимі сили Божої, яку пообіцяв їм Спаситель. З ними були брати Ісусові та Його мати Марія. З того часу кількість тих, хто увірував у Ісуса постійно збільшувалася і Церква зростала. «Щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися» (Дії 2:47).
У посланні апостола Павла читаємо, що Церква є тілом Ісуса Христа на землі, адже Він набув її великою ціною Своєї крові. Апостол Павло у зверненні до пресвітерів ефеської церкви наголосив: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров'ю набув Він» (Дії 20:28). Тепер же, кожен, хто приходить до пізнання Божої мудрості збудовується у єдине досконале тіло у Христі Ісусі, «і Він – Голова тіла, Церкви» (Кол. 1:18).
Апостол Павло постійно настановляв віруючих, що Церква повинна коритися Христові (Еф. 5:24). «...Христос полюбив Церкву і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!» (Еф. 5:25-27).
Першими християнами, стали люди, які почули слова апостола Петра у Єрусалимі: «Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, – і дара Духа Святого ви приймете! Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що "далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:38-39), і прийнявши їх у своє серце, виконали. «Вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Дії 2:42). «Всі віруючі були в купі і мали все спільним... І кожного дня перебували вони однодушно в храмі, і ломлячи хліб по домах, поживу приймали з радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу» (Дії 2:44-47).
Невіста Христова
Пророк Ісая залишив для нас духовний опис Божої Церкви: «Не буду мовчати я ради Сіону, і ради Єрусалиму не буду спокійний, аж поки не вийде, як сяйво, його справедливість, спасіння його – як горючий світильник! І побачать народи твою справедливість, а славу твою – всі царі, і йменням новим будуть звати тебе, що уста Господні докладно означать його. І ти станеш короною слави в Господній руці й діадемою царства в долоні Бога свого! Вже не скажуть на тебе «покинута», а на край твій не будуть казати вже «пустиня», бо тебе будуть кликати «в ній моя втіха», а край твій «заміжня», бо Господь пожадає тебе, і твій край буде взятий за жінку! Як юнак бере панну за жінку, так з тобою одружиться Сам Будівничий, і як тішиться той молодий нареченою, так радітиме Бог твій тобою!» (Іс. 62:1-5).
Бог проявляє особливі теплі почуття до Своєї Церкви, адже за спасіння кожного з нас була заплачена дуже велика ціна – жертва Ісуса Христа. Книга «Пісня над Піснями» відкриває нам тісні, навіть інтимні стосунки, які Бог будує зі Своєю Церквою. Цар Соломон, що є автором цієї книги, описав взаємну любов Церкви та Бога подібно до палкої закоханості молодого парубка і милої серцю його нареченої. Він писав: «Я належу своєму коханому, а його пожадання – до мене!» (Пісн. 7:11). «Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх, – бо ліпші кохання твої від вина!» (Пісн. 1:2).
Ісус у притчі про весільних гостей описував небесне весілля, яке готує Небесний Батько для Свого Сина (Мт. 22:2-14). До другого приходу Ісуса Христа на землю Церква, як Його невіста, повинна бути приготовлена, щоб у вічності, у Царстві Божому, бути з Ним. Апостол Іван у книзі Об'явлення записав: «І почув я ніби голос великого натовпу, і наче шум великої води, і мов голос громів гучних, що вигукували: «Алілуя, бо запанував Господь, наш Бог Вседержитель! Радіймо та тішмося і даймо славу Йому, бо весілля Агнця настало і жона Його себе приготувала!» І їй дано було зодягнутися в чистий та світлий вісон, бо вісон – то праведність святих» (Об. 19:6-8).
Церква Христа у сьогоднішньому світі – головна ціль усіх духовних нападів сатани. Адже він добре розуміє, що саме Церква – головна загроза його пануванню у людських серцях. Одкровення про Божого Сина дароване саме християнам, які прийняли Божу любов. Це одкровення стало скелею, на якій Христос будує Свою Церкву, і сили адові не переможуть її (Мт. 16:18).
Про Свою Церкву Господь дбав і дбає постійно. Для цього Він «настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового...» (Еф. 4:11-12). Отже, Бог, як Голова Церкви, прагне, щоб вона була досконалою та зростала у пізнанні волі Божої, була чистою від всього, що є у світі. Для цього у Церкві є пастори та диякони, проповідники, пророки, які, сповнившись Духом Святим, звіщають істину народу Божому, який слухає Божі слова.
Яку ж роль Бог відвів для Його Церкви у вічності? Для спасенних людей Бог приготував особливе призначення – вони ходитимуть з Богом, «вони будуть народом Його і Сам Бог буде з ними» (Об. 21:3). У вічності Божий народ буде завжди прославляти Бога Отця та Його Сина Ісуса Христа.
Спільнота духа
Церква Христа на землі описується у Біблії єдиним тілом Христовим, що «складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, у міру чинності кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю» (Еф. 4:16). Розуміємо, що тіло не може функціонувати без душі і духа. Так і Церква без дії Святого Духа існувати не зможе. Адже Дух обдаровує Церкву Своїми дарами для її зростання. «Бо всі ми одним Духом охрищені в тіло одне, і всі ми напоєні Духом одним» (1 Кор. 12:13).
Тіло не може існувати саме по собі без голови тіла, якою є Христос (Кол. 2:19). Тож Він так постановив, щоб Церква стала спільнотою віруючих людей, які співіснують внаслідок сили, що дає Ісус. Про першу церкву читаємо, що вони перебували в спільноті братерській (Дії 2:42). «А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися» (Дії 2:44-47).
Божа Церква, наче людський організм, росте і розвивається. Так, як за зростанням Церкви стоїть Господь, то Він з допомогою Святого Духа об’єднує віруючих людей. Він закликає усіх віруючих до духовної спільності, щоб усі покланялися Богу та мали між собою мир і духовне порозуміння. «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було. І апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Ісуса Господа, і благодать велика на всіх них була! Бо жоден із них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, – і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав. Так, Йосип, що Варнавою – що в перекладі є «син потіхи» – був прозваний від апостолів, Левит, родом кіпрянин, мавши поле, продав, а гроші приніс, та й поклав у ногах у апостолів» (Дії 4:32-37).
Апостол Павло писав до церкви у Филипах: «Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любові, коли є яка спільнота духа, коли є яке серце та милосердя, то доповніть радість мою: щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум! Не робіть нічого підступом або з чванливості, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших. Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі» (Фил. 2:1-5).
Наука апостола Павла спрямована на досягнення духовної спільності у всіх без винятку життєвих справах. Слова «Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших» свікують нам, що Бог очікує від Своїх людей діл скерованих задля блага інших людей.
Свідчення про спільність у першій апостольській Церкві описують нам взаємну допомогу та турботу, які існували поміж братами та сестрами у Христі. Ніхто не думав про себе, а лише про те, щоб догодити Богу через відданість Церкві Божій.
Спільнота крові й тіла
Спільність у Церкві будується насамперед на спільності з Христом, Який навчав повсякчасно перебувати в Ньому, бо Він дає життя світові. Тож апостол Іван писав: «Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, – про Слово життя, життя з'явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й з'явилося нам, – що ми бачили й чули – про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом» (1 Ів. 1:1-3).
Господня вечеря або ж Причастя – одне із головних дійств, яке виконують християни всього світу, щоб мати спільність з Ісусом. Вони добре знають та пам’ятають, що за їхнє життя заплачена велика ціна. Сам Спаситель наказував учням і всім Його послідовникам постійно згадувати про Його страждання, смерть і воскресіння. Він казав: «Ця чаша – новий заповіт у Моїй крові. Це робіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене. Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, – смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде» (1 Кор. 11:25-26). Павло писав: «Чаша благословення, яку ми благословляємо, – чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, – чи не спільнота він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне – нас багато, бо ми всі спільники хліба одного» (1 Кор. 10:16-17).
Далі апостол Павло наголошує: "Тому, то хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно – буде винний супроти тіла та крові Господньої" (1 Кор. 11:28). Отже, важливо зрозуміти, що кожного разу, коли ми приймаємо причастя Господнє (їмо хліб та п'ємо вино, які є тілом та кров'ю Спасителя) ми повинні робити це розважливо, роздумуючи про страждання нашого Господа Ісуса Христа. Підходити до цього потрібно з усвідомленням, що саме через страждання Ісуса та Його смерть на Голгофі нам дароване визволення від наших провин та марного грішного життя по благодаті Божій.
Ісус навчав: «Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, – і того воскрешу Я останнього дня. Бо тіло Моє – то правдиво пожива, Моя ж кров – то правдиво пиття. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той в Мені перебуває, а Я в ньому. Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною» (Ів. 6:53-57).
Навчаючи у синагозі, читаючи книгу пророка Ісаї про Месію, Ісус промовив: «На Мені Дух Господній, бо Він Мене помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення...». (Лк 4:18). Чому людям сьогодні потрібне визволення? Що сьогодні полонило людські серця та душі? Відповідь ми знаходимо у посланні Павла, який написав: «Тож нехай не панує гріх у смертельному вашому тілі, щоб вам слухатись його пожадливостей» (Рим. 6:12). Через апостола Господь відкриває, що людей поневолив гріх, який ввійшов у людську сутність через Адама, і гріховна природа людини передається із покоління у покоління до наших днів. Люди живуть у гріху і не підозрюють, що їхнє життя є ворожим для Бога Отця, гріховні думки – противні Богу і викликають Його гнів.
Слава Богу, Його милість і любов до людей настільки велика та безмежна, що Він віддав Свого єдиного та улюбленого Сина на смерть заради спасіння всіх людей по всьому світу. «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3:16-17).
«Та смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, хто не згрішив, подібно переступу Адама, який є образ майбутнього. Але не такий дар благодаті, як переступ. Бо коли за переступ одного померло багато, то тим більш благодать Божа й дар через благодать однієї Людини, Ісуса Христа, щедро спливли на багатьох. І дар не такий, як те, що сталось від одного, що згрішив; бо суд за один прогріх – на осуд, а дар благодаті – на виправдання від багатьох прогріхів. Бо коли за переступ одного смерть панувала через одного, то тим більше ті, хто приймає рясноту благодаті й дар праведності, запанують у житті через одного Ісуса Христа.
Ось тому, як через переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей. Бо як через непослух одного чоловіка багато-хто стали грішними, так і через послух Одного багато-хто стануть праведними» (Рим. 5:14-19).
Однак звістка Євангелія про відкупну жертву Ісуса на хресті, на жаль, є незрозумілою для багатьох людей у світі. Апостол Павло писав: «Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він образ Божий» (2 Кор. 4:3-4). Паном цього віку є сатана, який, використовуючи підступ та лукавство, обдурив людей, спокусивши їх до життя в гріху, вкрав їхній час, щоб вони й не згадували про Бога чи молитву.
Завдяки жертві Ісуса Христа, справи диявола поруйновані. Бог дарував людям Святе Писання, у якому записана істина щодо гріха та майбутнього Божого суду, про любов Ісуса Христа до нас, про покаяння та прощення, про спасіння душі. Ісус наставляє усіх: «Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, – а правда вас вільними зробить!» (Ів. 8:31-32). Саме Ісус Христос є тою правдою, бо Він сказав: «Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6). Саме кров Ісуса Христа сьогодні звільняє від гріха, саме Його жертва дарує сьогодні кожному, хто вірить в це, вільність у Христі, свободу для життя.
У Старому Завіті читаємо, що Ізраїльський народ більше чотириста років перебував у єгипетському рабстві, обманутий фараоном та обтяжений роботою. І покликали євреї Господнє Ім'я, і перед славним визволенням із рабства Господь наказав їм справити Пасху Господню. Вони закололи непорочне ягня, окропили одвірки в домі його кров'ю і споживали м'ясо із гіркими травами. Саме кров ягняти зберегла домівки євреїв від погубителя.
Сьогодні, кров Агнця Божого Ісуса Христа, яка окроплює кожного християнина, омиває занечищене серце і відбілює загублену душу, рятуючи її від вічної загибелі у місці страждань.
Ісус заповідав: «Поправді, поправді кажу вам: Хто вірує в Мене, – життя вічне той має. Я – хліб життя! Отці ваші в пустині їли манну, – і померли То є хліб, Який сходить із неба, – щоб не вмер, хто Його споживає. Я – хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам» (Ів. 6:47-51).
Тож кожного разу, коли ми у спільноті Христовій приймаємо причастя, ми звіщаємо, що Ісус Христос був принесений у жертву саме заради нашого спасіння. "Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла, скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому! Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку» (Євр. 9:13-15).
Праведність святих
Роздумуючи про Церкву, як Наречену Ісуса Христа, ми зверталися до книги Об’явлення апостола Івана, і читали, що вона — Церква — себе приготувала і зодягнулася у праведність святих (Об. 19:7-8). Біблія стверджує, що лише праведники зможуть увійти Господньою брамою у Боже Царство та славити Бога (Пс. 117:19-20). Праведники отримають вічне життя (Мт. 25:46). Праведники «немов сонце засяють у Царстві Свого Отця» (Мт. 13:43).
Хочу звернути увагу на слово «праведність». Воно співзвучне зі словами «правда» та «правдивість», але це не одне і теж. Досліджуючи книги Старого та Нового Заповітів, можна дійти висновку, що праведним не можна стати через виконання Закону або ж Божих постанов. Та й виконати їх усіх – для людини справа непосильна. Однак Писання наголошує, що праведність – подарунок від Бога кожному, хто вірує в Ісуса Христа, Який за нас і для нас виконав все.
Про Бога ми читаємо, що Він є вірний, справедливий і праведний (Повт. Закону 32:4). Бог – вірний Своєму Слову та завжди дотримується сказаного. Також про Ісуса Христа можна знайти багато текстів у Біблії, де сказано про Його праведність. Зокрема один із них наголошує: «Христос один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних…» (1 Петр. 3:18). Праведність – особлива риса життя, яка притаманна Богу. І критерії праведності визначає тільки Він.
Чи може людина бути або стати праведною без Ісуса? Чи може людина самостійно виконати усі заповіді й постанови Божі? Звичайно, що ні. Однак Біблія все ж розповідає нам про людей, яких Господь називає праведними.
З Писання дізнаємося, що Бог назвав Ноя праведним і невинним серед усіх людей свого часу (Буття 6:9). Особливою рисою, яка відрізняла Ноя від інших людей тогочасного світу, було те, що Ной ходив з Богом. Ной чув Божий голос і довірявся йому повністю. Писання відкриває нам, що й Авраам, який був слухняний Богові та вірив Йому, отримав праведність від Нього завдяки своїй вірі (Рим. 4:3). Ще одним праведником, про якого говорить Писання, був Йов. Цей чоловік був невинний та праведний, і він боявся Бога, а від злого втікав (Йов. 1:1). І наостанок згадаємо про праведного Йосипа з Назарету, який став чоловіком Марії, матері Господа нашого Ісуса Христа (Мт. 1:19).
Як бачимо, Святе Письмо відкриває нам, що люди також можуть стати й бути праведними. Як же досягається ця праведність? У всі часи люди самі вибирали чи жити їм з Богом, чи вірити Богу, чи любити Його, чи ні. Тож, одні через це ставали праведними, а інші віддалялися від Бога. Пророк Осія писав: «Хто мудрий, то це зрозуміє, розумний – і пізнає, бо прості Господні дороги, і праведні ходять по них, а грішні спіткнуться на них!» (Ос. 14:10).
«Господеві огида – дорога безбожного, а того, хто женеться за праведністю, Він кохає» (Пр. 15:9). З цього розуміємо, що Бог спонукає кожну людину бути праведною та чинити праведність, адже «кожен, хто женеться за праведністю та за милістю, той знаходить життя, справедливість та славу» (Пр. 21:21). Ісус Христос також закликав Своїх учнів та послідовників, щоб їхня праведність була рясніша, як книжників та фарисеїв, інакше не зможуть увійти в Небесне Царство (Мт. 5:20).
Згадуючи Авраама, ми бачимо, що він не ділами отримав праведність від Бога, а вірою. Так і ми – не повинні покладатися на себе чи свої зусилля, щоб прийняти праведність від Господа. Ми розуміємо, що ніколи не зможемо стати достатньо добрими чи правильними, не зможемо повністю виконати Божий Закон і Його постанови. Але цього Бог і не вимагає від нас. Він поклав обовʼязок виконання вимог щодо праведності на Свого Сина Ісуса Христа.
Апостол Павло писав: «А тому хто не виконує, але вірує в Того, Хто виправдує нечестивого, віра його порахується в праведність. Як і Давид називає блаженною людину, якій рахує Бог праведність без діл: «Блаженні кому прощені беззаконня, і кому прикриті гріхи. Блаженна людина, якій Господь не порахує гріха!» (Рим. 4:5-8).
З цього уривку розуміємо, що праведниками є ті, хто отримав прощення гріхів через віру. А ми вже знаємо, що Бог прощає гріхи усім, хто покаявся у них і увірував в Ісуса Христа, Який став жертвою за гріхи людства. Через праведність Ісуса Христа прийшло виправдання для життя на всіх людей (Рим. 5:18).
Кожен християнин стає праведним у Божих очах в той момент, коли у його серце приходить розкаяння у гріхах та усіх неправедних вчинках. Така людина приймає у своє серце Господа Ісуса Христа. Свята кров Спасителя очищає грішника, роблячи його праведником. Людина у Божих очах стає такою, наче ніколи не грішила. Бувши у грішному тілі, людина стає праведником в дусі. «А коли Христос у вас, то хоч тіло мертве через гріх, але дух живий через праведність» (Рим. 8:10). Христос став праведністю для кожного, хто вірує (Рим. 10:4). Христос став нам мудрістю від Бога, праведністю, освяченням і відкупленням (1 Кор. 1:30). Тому кожен, хто хвалиться, повинен хвалитися тільки Господом.
У християн більше не повинно бути сумління грішника, яке проявляється у постійному смутку за вчинені гріхи. Докори сумління лише повинні привести нас до Ісуса Христа, Який має владу очистити нас та дарувати прощення усіх провин. Разом з тим, Господь дає нам нове сумління праведника, яке чисте та святе. Тому Боже Слово постійно закликає кожного грішника приступити до Великого Священника над домом Божим Ісуса Христа та окропити серце від сумління лукавого та обмити тіло чистою водою (Євр. 10:22). Після цього, маючи віру та добре сумління, християни повинні служити Богу.
Праведні люди повсякчасно повинні пильнувати за своїм життям, щоб не занечистити душу гріхом та поганими вчинками. Писання навчає, що неправедні люди не успадкують Божого Царства (1 Кор. 6:9), бо ніщо нечисте туди не ввійде (Об. 21:27). «Праведність оберігає невинного на дорозі його, а безбожність погублює грішника» (Пр. 13:6). «Праведність люд підіймає, а беззаконня – то сором народів» (Пр. 14:34).
Однак слід розуміти, що і праведники Божі можуть помилятися. У книзі Притч читаємо: «Праведний сім раз впаде та зведеться, а безбожний в погибель впаде» (Пр. 24:16). Праведність Божа спонукає християн одразу шукати Спасителя, Який завжди допомагає піднятися після падіння. Апостол Іван писав: «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний і праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Ів. 1:9).
Церква Христова – спільнота праведних людей, які прийняли рішення завжди слідувати за Богом до Його Царства. «Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, мир і радість у Дусі Святім. Хто цим служить Христові, той Богові милий і шанований поміж людьми» (Рим. 14:17-18).
Служителі Церкви
Для духовного зростання Церкви Господь призначив відповідальних служителів, яких обдарував необхідними духовними знаннями та здібностями. Читаємо: «А інших поставив Бог у Церкві, по-перше, апостолами, по-друге, пророками, по-третє, вчителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови» (1 Кор. 12:28).
У посланні до Ефесян читаємо: «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду, щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він – Голова, Христос» (Еф. 4:11-15).
Як бачимо, головне завдання Божих служителів – привести людей до повного розуміння Божого Слова, навчити їх вірити і довіряти Богу, зростити їх до зросту Христової повноти. Це все потрібно для того, щоб віруючі люди не спіткнулися та не відпали у вірі під час випробування їхньої віри або ж у часи гонінь Церкви. У кожного служителя Церкви є своя місія, влада та певні повноваження від Бога.
Апостол. Головними служителями Церкви, які згадуються у книгах Нового Завіту є апостоли. Слово «Апо́стол» походить від грецького слова απόστολος, що означає «Посланець». Завданням апостолів було поширення Євангелії серед ізраїльтян та поганських народів з подальшим створенням Церкви Христа і настановленням її служителів.
Першими апостолами були учні Ісуса, які ходили з Ним, чинили чудеса силою Його, і у день П’ятидесятниці були хрищені Святим Духом (Дії 4:33). У книзі Дій читаємо, що до дванадцятьох апостолів Господь долучив і інших віруючих, які понесли звістку про Ісуса Христа від Єрусалиму і до кінця землі. Яскравим прикладом такого апостольства стало служіння Павла. В одному із листів Він про себе написав так: «Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, вибраний для звіщання Євангелії Божої…» (Рим. 1:1).
Апостол Павло з допомогою благодаті Божої створив велику кількість Церков, адже його апостольське служіння тривало понад тридцять років. Писання відзначає нам три місіонерські подорожі Павла. Він постійно пильнував за духовним станом віруючих у тих церквах, які він настановив. Він молився за них (Фил. 1:11), посилав до них своїх помічників (1 Сол. 3:5, 2 до Тим. 4:12, Фил. 2:28, Еф. 6:21-22, 1 Кор 4:16-17), через своїх посланців настановляв старійшин церкви (до Тит. 1:5).
Сьогодні в Україні служіння апостолів не часто зустрічається. Пов’язане це з великою кількістю церков, а нові церкви створюються на основі наявних. А за межами країни, особливо у мусульманських країнах, можна зустріти християн, які несуть апостольське служіння та насаджують нові християнські спільноти.
Пророк.Слово «Проро́к» походить від грецького слова «προφήτης», що означає «Людина, що пророкує (проголошує, переказує, сповіщає) людям слова Господа Бога». В Біблії пророки називаються інколи по-іншому, наприклад: «Божий чоловік», — так названий пророк, який провістив первосвященнику Ілію загибель його дому (1 Сам. 2:27); «прозорливець», — так були названі Самуїл (1 Хр. 9:22, 26:28), Ханані (2 Хр. 16:7), Єгу (2 Хр. 19:2); «провидець», — в тому ж розумінні, що і прозорливець, тобто чоловік, який очима віри бачить майбутнє (1 Сам. 9:9), «ангел Божий» в розумінні вісника Божої волі (2 Сам. 14:17, 20).
Божими пророками можуть стати звичайні християни, яких вибрав Бог для звіщання Його суверенної волі. Пророк Єремія так описує це: «І прийшло мені слово Господнє, говорячи: «Ще поки тебе вформував в утробі матерній, Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов з нутра, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам» (Єр. 1:4-5).
У часи Нового Завіту служіння пророків несуть віруючі християни, які хрищені Духом Святим та отримали дар пророкування. Про це Бог говорив ще за сотні років до народження Христа. Апостол Петро у день П’ятдесятниці промовив: «Це те, що пророк Йоіл передрік: «І буде останніми днями, говорить Господь: «Я виллю від Духа Свого на всяке тіло, – і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки» (Дії 2:16-17).
День П’ятдесятниці, описаний у книзі Дій, був днем сходження Духа Святого на людину із проявом дару пророкування. Читаємо: «Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав» (Дії 2:4). Мови, якими промовляли учні були різними, але їх розуміли усі народності, що перебували у той час в Єрусалимі біля храму (Дії 2:7-11). Апостоли говорили іншими мовами про великі діла Божі (Дії 2:11).
Пророки, як і інші служителі Церкви, виконують властиву тільки їм функцію: звіщають людям і церкві Божу волю, щоб дати розраду, напоумлення, докір чи утішення. Через уста пророка Бог промовляє прямо в дух людини, спонукаючи шукати Бога та освячуватися, зростати духовно і служити Богу з більшим натхненням.
Пророки не можуть замінити пресвітерів чи дияконів у їхньому служінні, але без пророків служителям церкви важче вести християн дорогою спасіння. Правда й те, що пророкувати можуть і самі служителі церкви Христової, адже це дар Святого Духа, який Сам Дух дає кому хоче (1 Кор. 12:11).
Єпископ – найвищий чин у Христовій Церкві на землі. Єпископи дбають за добрий духовний стан у церквах ввіреного їм регіону. Часто єпископів обирають пастори церков з поміж себе. Адже той, хто був пастором церкви має певний духовний досвід і зможе допомогти іншим пасторам при такій необхідності. Апостол Павло залишив нам духовні вимоги для тих, хто хоче бути єпископом. «Вірне це слово: коли хто єпископства хоче, – доброго діла він прагне. А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п'яниця, не заводіяка, але тихий, несварливий, не сріблолюбець, щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю, бо хто власним домом рядити не вміє, як він зможе пильнувати про Божу Церкву, – не новонавернений, щоб він не запишався, і не впав у ворожий осуд. Треба, щоб мав він і добре засвідчення від чужинців, щоб не впасти в догану та в сітку диявольську» (1 до Тим. 3:1-7).
Пастор (пресвітер) – керівник окремої церковної спільноти. Перших пресвітерів призначали апостоли. Читаємо: «І рукопоклали їм пресвітерів по Церквах, і помолилися з постом та й їх передали Господеві, в Якого ввірували» (Дії 14:23).
У церквах, які мають малу кількість членів спільноти зазвичай є один пастор чи пресвітер. У церквах, де кількість членів більше ста людей, зазвичай, рукопокладається декілька пресвітерів та один пастор, який здійснює загальне керівництво церквою.
Призначення пресвітерів полягає у служінні віруючим християнам спільноти Церкви Христової. Адже церква, як тіло, потребує постійного догляду від шкідливого впливу гріха, який панує у світі, та піклування про новонавернених християн та їхнє зростання у вірі та правді. Апостол Павло промовляв до пресвітерів та єпископів церков: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров'ю набув Він. Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть... Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою... Тому то пильнуйте, пам'ятаючи, що я кожного з вас день і ніч безперестань навчав зо слізьми ось три роки. А тепер доручаю вас Богові та слову благодаті Його, Який має силу будувати та дати спадщину, серед усіх освячених» (Дії 20:28-32).
Писання висуває до пресвітерів такі ж вимоги, як до єпископів. Адже пресвітери виконують чимало адміністративних функцій. Зокрема, вони представляють церкву та відповідають перед органами влади, забезпечують різноманітні служіння Церкви, підтримуючи духовне життя віруючих. Також саме пресвітери відповідають за похоронні служіння, молитви над новонародженими дітьми, шлюбні наставлення, сповіді, індивідуальні спілкування та молитви.
Вважаючи на таке особливе та відповідальне служіння, апостол Павло писав до Тита, який настановляв пасторів у церквах: «Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів, – коли хто бездоганний, муж єдиної дружини, має вірних дітей, недокорених за блуд або неслухняність. Бо єпископ мусить бути бездоганний, як Божий доморядник, не самолюбний, не гнівливий, не п'яниця, не заводіяка, не корисливий, але гостинний до приходнів, добролюбець, поміркований, справедливий, побожний, стриманий, що тримається вірного слова згідно з наукою, щоб мав силу й навчати в здоровій науці, і переконувати противних» (до Тит. 1:5-9).
Одне з найголовніших обов’язків пресвітера – «нагодувати» людей «духовною їжею», навчаючи їх Божого Слова. Він завжди повинен пам’ятати про те, що Церква, яку дав йому Бог, – це Божа паства, яку Він придбав для Себе ціною крові Свого улюбленого Сина. Пастори в церквах повинні об’являти всю Божу волю. Вони повинні проповідувати Боже Слово: картати, погрожувати, напоумляти з усією терпеливістю та наукою (2 до Тим. 4:2) та відмовитися від того, щоб бути проповідниками, які прагнуть лише задовольняти людей та говорити тільки те, що ті хочуть почути (2 до Тим. 4:3).
В доповнення до «годування» Божої громади, справжній пастор повинен сумлінно захищати її від ворогів, яких апостол Павло називає «хижими вовками», які будуть відвертати людей від вчення Христа до себе та до своєї спотвореної Євангелії.
Пастор повинен звертати особливу увагу на духовну дисципліну, виправлення через любов (Еф. 4:15) та стійке відкидання всіх, хто говоритиме згубні речі, що не відповідають Божому Слову та апостольському свідоцтву (Дії 20:30).
Пастор церкви повинен бути зразком для вірних (1 до Тим. 4:12, 1 Петр. 5:3). Тобто його життя та стійкість у вірі повинні бути прикладом, гідним наслідування для пастви. Пастор повинен бути зразковим прикладом стійкості у благочесті, вірності, чистості не дивлячись на спокуси та виявляти відданість і любов до Христа та Євангелії (1 до Тим. 4:12-15).
Диякон. Слово дия́кон походить від грецького слова διάκονος, що означає «служитель». Служіння дияконів ми зустрічаємо у Писанні під час формування першої християнської Церкви. Євангелист Лука у книзі «Дії апостолів» так описує нам потребу у дияконах: «Тими ж днями, як учнів намножилось, зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані. Тоді ті Дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: «Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виглядіть із поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, – їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову». І всім людям сподобалося оце слово, і обрали Степана, мужа повного віри та Духа Святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії, їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них» (Дії 6:1-6).
З цього можемо зрозуміти, що в той час, коли церква збільшувалася кількісно, виникла гостра потреба подбати про вдів, сиріт та інших потребуючих. Апостоли не могли приділити достатньої уваги усім, тож запропонували вибрати серед учнів спеціальних служителів, які змогли б припильнувати Церкву щодо забезпечення людей усім необхідним. Вимоги до таких служителів були дуже особливі: добра слава серед людей, повнота Духа Святого та Його мудрості.
Апостол Павло, наставляючи Тимофія, так написав: «Так само диякони мають бути поважні, не двомовці, не багато віддані вину, не соромнозахланні, такі, що мають таємницю віри при чистім сумлінні. Отже, і вони нехай перш випробовуються, а потому хай служать, якщо будуть бездоганні. Диякони мусять бути мужі однієї дружини, що добре рядять дітьми й своїми домами. Бо хто добре виконує службу, той добрий ступінь набуває собі та велику відвагу в вірі через Христа Ісуса» (1 до Тим. 3:8-13).
Диякони слугують помічниками пасторів у служінні духовним потребам членів Церкви. Тож і самі мають бути добрим прикладом у послуху Божому Слову та вірі.
Учитель. Враховуючи те, що новонавернені християни, наче немовлята, потребують постійної опіки та навчання, у кожній церкві повинні бути й такі служителі, які проводять навчання Слова Божого. Таких служителів називають учителями. Часто буває так, що християни потребують навчання від моменту увірування і до відходу у вічність, адже у Церкві вони повинні зростати у міру зросту Христової повноти.
Церковні служителі, які навчившись із Писання, вирішили навчати інших, повинні постійно пильнувати за собою та своїм земним та духовним життям. Важливо, щоб їхня наука була правдивою та повністю відповідала слову, записаному у Біблії. Апостол Яків попереджує: «Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо. Бо багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний приборкувати й усе тіло» (Як. 3:1). Бог завжди пильнує за своїм Словом, щоб воно проповідувалося чистим, без домішування людських роздумів і суджень.
Учителями можуть бути пресвітери, диякони церкви та інші служителі Церкви, які мають дар та здібності, щоб навчати.
Євангеліст або благовісник. Перед вознесінням до Отця Ісус наказав учням проповідувати слово Боже, тобто звіщати Євангелію по цілому світу заради спасіння людських душ (Мр. 16:15). Ісус сказав: «І проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець» (Мт. 24:14). Отже, як і тоді, сьогодні головним завдання віруючих людей є проповідь Євангелії.
Хто ж може бути євангелістом? Ведення євангелізації або розповсюдження Доброї Новини про смерть і воскресіння Ісуса Христа, в Якому відкуплення за гріхи людей, Бог доручив кожному християнину, який увірував в Ісуса. Такий повсякчасно прагнутиме спасти інших людей через віру в Ісуса.
Євангелізація може проводитися різноманітними способами: проповідь Божого слова за кафедрою під час зібрань у Домі молитви; особисті зустрічі з невіруючими людьми на вулиці, по сусідству, на роботі, на відпочинку тощо; поширення звістки про Христа із закликом до покаяння у засобах масової інформації (телебачення, радіо, преса), соціальних мережах, проведення християнських дитячих таборів та благодійних концертів і т.д.
З апостольських часів і до сьогодні було прийнято, що під час церковних зібрань лише чоловіки можуть проповідувати Боже слово. А всі інші способи поширення Доброї новини є доступними і жінкам і дітям. Багато сучасних християнських спільнот провадять практику сестринського служіння, де сестри можуть проповідувати та навчати одна одну, або ж ділитися особистим духовним досвідом. Тож, як бачимо, кожен може долучитися до заклику Ісуса щодо спасіння людей від їхніх гріхів і майбутнього гніву Божого. Навіть ті, хто не мають здібностей до поширення Євангелії шляхом розмови чи навчання, можуть своїм власним християнським праведним життям свідчити людям, які оточують нас, про Божу любов та нести християнські цінності у світ. Такий спосіб виявлення Христа інколи є більш плідним, адже Павло писав: «Виявляєте ви, що ви лист Христів, нами вислужений, що написаний не чорнилом, але Духом Бога Живого, не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця. Таку ж певність до Бога ми маємо через Христа, не тому, що ми здібні помислити щось із себе, як від себе, але наша здібність від Бога. І Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духа, – бо буква вбиває, а дух оживляє» (2 Кор. 3:6).
Місіонер. Місіонером називається така людина, яка виконує певну місію. Слово «місія» походить від латинського слова «missio», що означає «відправлення» або «mittere», що означає «посилати». Християн, які відправлялися з певним завданням або для виконання певної духовної роботи в іншу місцевість, називали місіонерами. У Біблії такими місіонерами були апостоли Христа.
Сьогодні місіонерами можу бути члени Церкви, які направлені нею на місію нести Боже Слово у ті населені пункти чи країни, де люди не чули про Ісуса Христа, або мало знають про Нього. Бувають і випадки, коли люди самостійно обирають собі місіонерський шлях і слідують ним. Оскільки за поширенням Євангелії стоїть Сам Бог, то і покликання на місію проводить Він Сам через дію чи голос Святого Духа. Більш детально про християнські місії нам розповідає книга «Дії апостолів». Наприклад, служіння апостола Павла в цілому можна назвати місією. Все почалося так: «Як служили ж вони Господеві та постили, прорік Святий Дух: «Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх!» (Дії 13:2).
Діяльність місіонерів, зазвичай, підтримується коштом Церкви, щоб вони могли вільно розповсюджувати Євангелію і не відволікатися на пошук роботи чи засобів для проживання. Апостол Павло описує це у листі до церкви у Филипах: «Тож ви добре зробили, що участь взяли в моїм горі. І знаєте й ви, филип'яни, що на початку благовістя, коли я з Македонії вийшов, не прилучилась була жадна Церква до справи давання і приймання для мене, самі тільки ви, що і раз, і вдруге мені на потреби мої посилали й до Солуня» (Фил. 4:14-16).
Місце перебування Бога
Церковні зібрання віруючих людей відбуваються у спеціальних приміщеннях: храмах, домах молитви, синагогах тощо. Головним їхнім призначенням є молитва та поклоніння Богу. Ісус навчав учнів: «Написано: Дім Мій – буде домом молитви в народів усіх» (Мр. 11:17).
Побутує думка, що Бог пробуває там, де збирається народ Божий для молитви, тобто у молитовному домі. І так і ні. Читаємо у Писанні слова Ісуса: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, – там Я серед них» (Мт. 18:20). Цей уривок свідчить нам, що в той час, коли Божий народ збирається в Ім’я Господнє, там обов’язково буде Божа присутність. Але це не означає, що лише в домі молитви можуть збиратися християни. Зібрання можуть проводитися у сільських клубах, на міських площах, у жилих домах, у лікарнях тощо. Всюди, де є зібрання людей в Ім’я Господнє, там є Живий Бог.
У Ісаї читаємо: «Так говорить Господь: Небеса – Мій престол, а земля – то підніжок для ніг Моїх: який же то храм, що для Мене збудуєте ви, і яке ото місце Його відпочинку? Таж усе це створила рука Моя, і так все це сталось, говорить Господь!» (Іс. 66:1-2). Усі часи люди намагалися збудувати для Бога місце, щоб там поклонятися і служити Йому.
У часи Старого Завіту першим місцем поклоніння Богу стало місце, де людина ставила жертівник Богові й на ньому приносила жертву та заклика́ла Боже Ім’я. Після всесвітнього потопу, вийшовши з ковчегу, найперше «збудував Ной жертівника Господеві. І взяв він із кожної чистої худоби і з кожного чистого птаства і приніс на жертівнику цілопалення» (Буття 8:20). Авраам, Ісак та Яків також будували жертівники, щоб поклонятися Богу, дякувати Йому чи просити у Нього милості. Господь радо приймав жертву із рук вірних Йому та давав їм Свої благословіння.
Після виходу Ізраїльського народу із Єгипту люди відчували постійну потребу у присутності Божій. Хоч Бог і перебував з ними вдень у вигляді стовпа хмари, а вночі – у вигляді огняного стовпа, люди хотіли спорудити певне місце для поклоніння Богу. Тож Бог промовив до Мойсея: «І нехай збудують Мені святиню, – і перебуватиму серед них. Як усе, що Я покажу тобі – будову скинії та будову речей її, – і так зробите» (Вихід 25:8-9). Тож була збудована скинія, яку євреї носили в пустині та внесли в обіцяний край. При скинії служили священники та левити. Скинію наповняла Божа слава і Бог був присутній там. Скинія була наче захистом та запорукою перемоги над ворогами. У скинії був ковчег Господнього заповіту.
Слід також відзначити, що інколи люди надіялися більше на присутність ковчега серед народу, ніж на Божу присутність. Книга Самуїла описує нам епізод про війну з филистимлянами: «І вишикувались филистимляни навпроти Ізраїля, а коли бій став тяжкий, то Ізраїль був побитий перед филистимлянами… І прийшов народ до табору, а Ізраїлеві старші сказали: «Візьмімо собі з Шіло ковчега Господнього заповіту, і нехай ввійде поміж нас, і нехай спасе нас із рук наших ворогів» (1 Сам. 4:2-3). Присутність ковчега Заповіту їм не допомогла. Господь в той день віддав Ізраїля в руку його ворогів.
Ковчег перебував у скинії завіту до днів царювання царя Соломона. Його батько Давид поклав на серце збудувати для Господа храм у Єрусалимі, щоб там було місце постійного перебування Бога серед людей. Він сказав: «Ось я сиджу в кедровому домі, а ковчег Господнього заповіту – під занавісами!..» (1 Хр. 17:1). Та, за Господнім словом, не судилося Давиду збудувати храм для Бога. Це зробив його син Соломон (1 Цар. 6:14). І ковчег Господнього заповіту був перенесений туди (1 Цар. 8:6).
По закінченні будівництва та оздоблення храму «сталося, як священники виходили зі святині, то хмара наповнила Господній храм. І не могли священники стояти й служити через ту хмару, бо слава Господня наповнила Господній храм!» (1 Цар. 8:10-11). З того часу храм у Єрусалимі служив місцем поклоніння Богові, принесення жертв мирних, хлібних та на покаяння за гріх.
І скинію завіту і єрусалимський храм люди будували згідно з описом та одкровення, які давав їм Господь. Псалмоспівець Давид у своїх псалмах описує те, що Господь на небесах пробуває у небесному храмі. «Господь у святім Своїм храмі, Господь, – престол Його на небесах…» (Пс. 11:4). І ще: «А я в ласці великій Твоїй до дому Твого ввійду, до храму святого Твого вклонюся в страху Твоїм» (Пс. 5:8). Понад усе Давид хотів знаходитися у Божому храмі: «Одного я прошу від Господа, буду жадати того, – щоб я міг пробувати в Господньому домі по всі дні свого життя, щоб я міг оглядати Господню приємність і в храмі Його пробувати» (Пс. 27:4).
Отже, є невидимий храм на небесах, який набагато славніший за будь-який земний. Пророк Ісая також бачив Господа у храмі й записав: «Року смерті царя Озії бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі, а кінці одежі Його переповнювали Храм» (Іс. 6:1). Більше небесний храм описаний у книзі Об’явлення. У цьому храмі день і ніч служать святі, що прийшли в небо від великого горя (Об. 7:14-15); там перебуває ковчег заповіту (Об. 11:19), Анголи, що служать Богу (Об. 14:15, 17).
Божий храм – святий, освячений присутністю Святого Бога, повинен завжди перебувати у чистоті та святості. Він не може служити інакше, як для молитви, поклоніння Богу, читання Святого Писання та принесення жертви хвали. Бог особливо пильнує за цим. Євангелія від Матвія описує нам випадок, коли Ісус увійшов у храм та «знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники. І зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму всіх, – вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав і поперевертав їм столи. І сказав продавцям голубів: «Заберіть оце звідси, і не робіть із дому Отця Мого дому торгового!» Тоді учні Його згадали, що написано: «Ревність до дому Твого з’їдає Мене!» (Ів. 2:14-17).
Чи залишається і сьогодні єрусалимський храм єдиною святинею, в якій перебуває Бог серед людей? Зовсім ні. У 70-х роках І століття римський цар Нерон захопив Ізраїль і спалив Єрусалим. Храм також був зруйнований вогнем. І до цього часу він не відбудований. Але Господь приготував для вірних Йому набагато краще місце для поклоніння – серце людини.
Апостол Павло свідчив: «Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім життя, і дихання, і все» (Дії 17:24-25). Господь обрав нові оселі. Про них апостол Павло писав: «Чи не знаєте ви, що ви – Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває. Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той – то ви!» (1 Кор. 3:16-17). Кожен, хто вірує в Сина Божого Ісуса Христа, стає храмом, в якому оселяється Бог. «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло – то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої? Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони! (1 Кор. 6:19-20). Християни – храм Бога живого, «як Бог прорік: «Поселюсь серед них і ходитиму, і буду їм Богом, – а вони будуть народом Моїм» (2 Кор. 6:16).
Ще пророк Єремія пророкував про намір Бога стати дуже близьким зі Своїм народом. Позаяк погани теж вірою прилучилися до Божих обітниць, то Господь обрав серце віруючих за оселю Свою. «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте у святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу» (Еф. 2:19-22).
Однак, коли Бог перемінить видимий світ і наступить Боже Царство, то буде міцно поставлене нове місто – новий Єрусалим, в якому вже не буде храму. Іван написав: «А храму не бачив я в ньому, бо Господь, Бог Вседержитель – то йому храм і Агнець» (Об. 21:22). Не буде потреби у храмі. Все й у всьому буде Господь!
Сьогодні ж, допоки ми живемо на цій землі, розуміємо, що маємо берегти себе, як духовний храм, у чистоті та святості, щоб прославляти Бога устами й ділами. А для того, щоб могли вірні Божі діти збиратися і служити один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті (1 Петр. 4:10), ми збираємося у молитовних домах та храмах.
Благослови мене, Господи, берегтися від усього злого, що є у цьому світі. Хай моє серце завжди залишається вірним Тобі та служить місцем Твого постійного перебування. Хай мій розум завжди буде спрямований шукати Твого лиця і волі Твоєї, щоб сповнити її на землі. Хай мої уста завжди приносять Тобі, єдиному Живому Богу, славу честь і хвалу в Ім’я Господа мого Ісуса Христа. Амінь!
