Розділ 10. Християнство

«Вірне слово: коли разом із Ним ми померли, то й житимемо разом з Ним» (2 до Тим. 2:11)

Чи кожна людина, яка відвідує зібрання християнських церков є християнином? Просте і водночас дуже складне питання, погодьтесь. Адже кожна людина, яка регулярно відвідує Богослужіння, може називати себе християнином. Однак, чи насправді вона ним є.

Християнин чи християнка, це не просто назва, це стан душі й духа людини, що слідує за Христом. Ми вже роздумували про християн, як народ Божий Нового Заповіту, тож ми прекрасно розуміємо, що Ісус Христос Своєю кров’ю набув Собі Церкву. «Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого» (1 Кор. 1:9). Саме члени Церкви Христа (християнська спільнота) сьогодні можуть мати назву «Християни». Бог не дивиться на поділ християн на конфесії чи обряди у служінні. Бог дивиться на людське серце і шукає там віру у Божого Сина Ісуса Христа.

Покликання

Люди стають християнами в той момент, коли відкликаються на Божий голос, який спонукає до покаяння та звільнення від гріхів, щоб оновленим розумом служити Богу. Бог покликав людей до спасіння і кличе сьогодні. Він буде кликати грішників доти, доки останній з них увійде у відчинені двері Божого Царства, і тоді двері зачиняться.

Бути християнином означає бути особливим у Божих очах. Писання каже, що «кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (Рим. 8:30). Отже, християни – це призначені, покликані, виправдані та прославлені люди. «Тому, браття, тим більше дбайте чинити міцним своє покликання та вибрання, бо, роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь» (2 Петр. 1:10). А якщо так, то Писання закликає нас поводитися гідно покликання, що до нього покликано нас (Еф. 4:1). 

Подумаймо про те, чи може людина заслужити те, щоб Бог покликав її до Свого Царства. Сьогодні у світі багато добрих, мудрих і милосердних людей, однак не всі вони є християнами. Спасіння душі – це подарунок від Бога, не від діл, щоб ніхто не хвалився (Еф. 2:8). Спасіння людини – результат прояву Божої благодаті до неї. Павло писав до Тимофія: «Тож не соромся засвідчення Господа нашого, ні мене, Його в’язня, але страждай з Євангелією за силою Бога, що нас спас і покликав святим покликом, – не за наші діла, але з волі Своєї та з благодаті, що нам дана в Христі Ісусі попереду вічних часів» (2 до Тим. 1:8-9).

Разом зі спасінням Бог дарує Своїм покликаним радість, силу та спокій. Павло писав до Церкви в Колосах, щоб мир Божий панував у серцях людей, до якого вони були покликані, і щоб вдячними були за це (Кол. 3:15). 

Народження згори

Покликання для християнина є лише початком на шляху спасіння. Почути голос Божий у своєму серці це прекрасно. Божий заклик до спільності з Ним – це вияв Божого милосердя до нас. Тож чи набувається спасіння від того, що ми почули Бога? Звичайно, ні! Спасіння душі – це акт віри у Божого Сина і Його жертву на Голгофі. Якби спасіння набувалося без участі Ісуса, то Йому б не довелося народжуватися, страждати, вмирати й воскреснути. Гріх змивається лише кров’ю.

Людина приходить у світ вже грішною (духовно мертвою), адже гріховність успадковується від батьків і передається дітям. Гріх передається від Адама і буде передаватися до останньої людини, що народиться на землі. В цьому ланцюжку неможливо щось змінити. З нього можливо лише вирватися.

Розмова Ісуса з єврейським учителем Никодимом відкриває нам вчення про нове народження згори. Бог є святий і Його Царство – святе, тож і люди, що хочуть бути з Ним, мають стати святими (відділеними від зла).

Читаємо: «Був один чоловік із фарисеїв Никодим на ім'я, начальник юдейський. Він до Нього прийшов уночі, та й промовив Йому: «Учителю, знаємо ми, що прийшов Ти від Бога, як Учитель, – бо не може ніхто таких чуд учинити, які чиниш Ти, коли Бог із ним не буде». Ісус відповів і до нього сказав: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства». Никодим Йому каже: «Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись?» Ісус відповів: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла – є тіло, що ж уродилося з Духа – є дух. Не дивуйся тому, що сказав Я тобі: Вам необхідно родитись згори. Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Ів. 3:1-8).

Отже, щоб побачити Боже Царство та увійти у нього, потрібне друге народження. Після першого народження людина отримує живе тіло і душу, але її дух є мертвим через гріховну природу, отриману від Адама. Така людина живе заради себе та отримує насолоду від світу і того, що у світі. Біблія називає її тілесною або плотською. Тілесна людина є егоїстичною, а гріх та неправда домінують в її житті. Хоч вона інколи намагається бути доброю і справедливою, все ж гріховна природа завжди себе проявляє через негативні емоції й погані слова та вчинки.

Звісно, можна докладати зусиль і стримати себе від вживання лайливих слів, не мати шкідливих звичок, не проявляти гніву тощо. Можна стати дуже доброю людиною, але в Божих очах завжди бути плотською, що так і не зможе увійти в оселі неба. Павло писав: «Є тіло звичайне, є й тіло духовне. Так і написано: «Перша людина Адам став душею живою», а останній Адам – то дух оживляючий. Та не перше духовне, але звичайне, а потім духовне. Перша людина – з землі, земна, друга Людина – із неба Господь. Який земний, такі й земні, і Який небесний, такі й небесні. І, як носили ми образ земного, так і образ небесного будемо носити. І це скажу, браття, що тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління не посяде» (1 Кор. 15:44).

Бог розділяє людей на дві категорії: плотські та духовні. Плотські керуються плоттю, духовні – духом. Як же плотська людина може стати духовною? Потрібне нове народження не від жінки й чоловіка, а від Бога. Нове народження – це духовне воскресіння мертвого духа людини. Через гріх Адама дух людини вмер. Тож його потрібно оживити. Оживлення людського духа відбувається через дію Святого Духа, що відкриває нам правду про Божого Сина Ісуса Христа. 

Євангельська звістка має дуже сильну дію на тих людей, що у неї вірують. Слово Боже відкриває людині правду про її мертвий духовний стан і викликає в ній нестримне бажання уникнути духовної погибелі у пеклі. Людина прагне Спасителя, Яким є Ісус Христос. Святий Дух провадить таку, спрагнену спасіння, душу думками на Голгофу, де відбулося розп’яття Христа за гріхи всіх людей. І там, на хресті, людина бачить зранене тіло Ісуса, Його кров, яка стікає струмком на землю, пробиті руки й ноги, терновий вінок, що шипами проколов скроню Ісуса. В цей момент Святий Дух відкриває правду, що на цьому хресті повинна бути грішна людина. А замість неї цвяхи тримають тіло Ісуса. 

Споглядаючи це духовними очима, людина смиряється серцем і визнає себе винною в тому, що вона є грішною, сповідує перед Богом гріхи й щиро кається в них. Серце тріпоче, очі наповняються слізьми, душа кричить: «Боже, будь милостивим до мене грішної, спаси мене!». Писання каже: «Бо «кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасенний» (Рим. 10:13). В цей момент гріховна тілесна природа вмирає, а дух оживає, і людина отримує нове народження згори від Святого Духа. Читаємо: «І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних, між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші, – Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, – спасенні ви благодаттю, – і разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі, щоб у наступних віках показати безмірне багатство благодаті Своєї в добрості до нас у Христі Ісусі» (Еф. 2:1-7).

Покаяння не слід плутати зі сповіддю. Покаяння – це щось більше, ніж визнати гріх, це свідомо відмовитися від вчинення його в майбутньому. Та й інші гріховні думки, слова чи діла стають огидними для людини, що стала новим Божим творінням. «Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, – стародавнє минуло, ото сталось нове!» (2 Кор. 5:17). Бог, з моменту покаяння людини, стирає усі її провини кров'ю Христа, і забуває їх (Іс. 43:25). А ім’я людини Він записує у книгу життя Агнця, де збережені імена усіх святих, що увірували в Ісуса раніше (Фил. 4:3). В кінці днів станеться, що кожен «хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне…» (Об. 20:15).

Під час народження згори стара тілесна людина вмирає, а нова духовна народжується, наче воскресає з мертвих. «Отож, коли ви воскресли з Христом, то шукайте того, що вгорі, де сидить Христос по Божій правиці. Думайте про те, що вгорі, а не про те, що на землі. Бож ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом. Коли з'явиться Христос, наше життя, тоді з'явитеся з Ним у славі і ви» (Кол. 3:1-4).

Нове народження супроводжується, відповідно, новими поглядами на життя. Апостол Павло заклика́в: «Отож, умертвіть ваші земні члени: розпусту, нечисть, пристрасть, лиху пожадливість та зажерливість, що вона ідолослужіння, бо гнів Божий приходить за них на неслухняних. І ви поміж ними ходили колись, як жили поміж ними. Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст. Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками, та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її, де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, – але все та в усьому Христос!

Отож, зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви! А над усім тим – зодягніться в любов, що вона – союз досконалості! І нехай мир Божий панує у ваших серцях, до якого й були ви покликані в одному тілі. І вдячними будьте!

Слово Христове нехай пробуває в вас рясно, у всякій премудрості. Навчайте та напоумляйте самих себе! Вдячно співайте у ваших серцях Господеві псалми, гімни, духовні пісні! І все, що тільки робите словом чи ділом, – усе робіть в Ім'я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (Кол. 3:5-17).

Люди, які народилися згори, стають істинними християнами, бо народились від Божого Слова через Духа Святого. Вони прагнуть пізнавати правду Божу і чинять справедливість (1 Ів. 2:29), люблять інших віруючих (1 Ів. 4:7), уникають гріха у житті (1 Ів. 5:18) та не люблять цей грішний та злий світ (1 Ів. 2:15-16). Той, хто народився від Бога, не може постійно чинити гріх, бо в ньому відбулася переміна свідомості – те, що було приємним, стає огидним. Християнин ненавидить гріх і не бажає більше засмучувати свого Небесного Отця непослухом Йому. Це досягається через благодать, яку дає віруючим Христос. «Хто каже, що в Нім пробуває, той повинен поводитися так, як поводився Він» (1 Ів. 2:6). 

Павло писав: «Тому, то браття, ми не боржники тіла, щоб жити за тілом; бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли Духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити» (Рим. 8:12-13).

Духовне усиновлення

Як бачимо, людина, яка народилася згори, буде постійно прагнути переміни у своєму житті: відкидати все зле, щоб робити лише добре. Коли людина розуміє, що вона прощена і спасенна, вона отримує в душі сильне бажання підкорятися Богу та схильність до того, щоб її провадив Божий Дух. Через покаяння і духовне воскресіння з’являється новий зв’язок між Богом і людиною – духовне усиновлення. «Бо всі хто водиться Духом Божим, вони сини Божі; бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: «Авва, Отче!». Сам цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові, коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись» (Рим. 8:14-17).

Однак слід розуміти, що цей духовний зв’язок є не таким, як фізичний, що існує між нашими земними батьками й нами. Ми розуміємо, що завдяки вірі в Ісуса Христа і Його відкупній жертві, ми прилучилися до Божого народу і тільки завдяки вірі ми залишаємося з ним. Якщо ж ми знехтуємо Божою милістю і відпадемо від благодаті, втративши віру, духовний зв’язок розірветься. «Бо, як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників» (Євр. 10:26). «Цим пізнаються діти Божі та діти дияволові: Кожен, хто праведності не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить» (1 Ів. 3:10). Читаємо наставлення Павла: «Вірне слово: коли разом із Ним ми померли, то й житимемо разом із Ним! А коли терпимо, то будемо разом також царювати. А коли відцураємось, то й Він відцурається нас! А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе» (2 до Тим. 2:11-13).

Діти Божі повинні суттєво відрізнятися від людей цього світу. Павло писав: «Отож, мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, але значно більше тепер, у моїй відсутності, зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю. Робіть усе без нарікання та сумніву, щоб були ви бездоганні та щирі, «невинні діти Божі серед лукавого та розпусного роду», що в ньому ви сяєте, як світла в світі, додержуючи слова життя на похвалу мені в день Христа, що я біг не надармо, що я працював не надармо» (Фил. 2:12). Апостол Павло дуже переживав за церкву у Филипах, щоб віруючі люди трималися Божого Слова та свого покликання у Христі. Він бачив життя християн і розумів, що «усі бо шукають свого, а не Христового Ісусового» (Фил. 2:21).

Апостол Іван писав: «Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є. Світ нас не знає тому, що Його не пізнав. Улюблені, – ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з'явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є. І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він.

Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня. Бо гріх – то беззаконня. І ви знаєте, що Він був з'явився, щоб гріхи наші взяти, а гріха в Нім нема. Кожен, хто в Нім пробуває, не грішить; усякий, хто грішить, не бачив Його, і не пізнав Його. Діточки, – хай ніхто вас не зводить! Хто чинить правду, той праведний, як праведний Він! Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому то з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола. Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він» (1 Ів. 3:1-9).

Водне хрищення

Покликання, духовне народження згори та усиновлення спонукає людину шукати Бога через читання Біблії та бажання мати спільність з іншими віруючими людьми, які є Церквою Христа. Прилучитися до Божої Церкви може кожен охочий, однак стати її членом, тобто членом тіла Христового, можливо лише після святого водного хрищення. 

Вперше про водне хрищення, як про духовне дійство, читаємо у книгах Євангелії. Матвій писав: «Тими ж днями приходить Іван Христитель, і проповідує в пустині юдейській, та й каже: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» Бо він той, що про нього сказав був Ісая пророк, промовляючи: «Голос того, хто кличе: В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!» Сам же Іван мав одежу собі з верблюжого волосу, і пояс ремінний на стегнах своїх; а пожива для нього була сарана та мед польовий. Тоді до нього виходив Єрусалим, і вся Юдея, і вся йорданська околиця, і в річці Йордані христились від нього, і визнавали гріхи свої» (Мт. 3:1-6). Зауважмо, що Іван Христитель прийшов в околиці Єрусалиму із посланням, яке подібне словам Ісуса Христа. Він кликав усіх людей до покаяння. Кожен, хто пізнав свою грішну природу і хотів очиститися від своїх гріхів, виходили до Івана на берег Йордану і визнавали там свої прогріхи та провини. Іван же занурював кожного у воду.

Слово «Хрищення» походить від грецького слова βάπτισμα (баптизма), що означає «занурення у воду». А слово «христити» означає занурювати. Водне хрищення символізує тілесне очищення людини від гріха і повинно слідувати за духовним народженням згори. Кожен, хто увірував в Ісуса Христа, бажає отримати водне хрищення, щоб прилучитися до Церкви Бога Живого, щоб є стовп і підвалина правди (1 до Тим. 3:15). Апостол Петро писав, що «хрищення – не тілесної нечистости позбуття, але обітниця Богові доброго сумління, – спасає тепер і нас воскресінням Ісуса Христа, що, зійшовши на небо, пробуває по Божій правиці, а Йому підкорилися Анголи, влади та сили» (1 Петр. 3:21-22).

Писання висуває певні умови для тих, хто бажає прийняти водне хрищення. Насамперед про що було сказано, це покаяння. Апостол Петро в день П'ятдесятниці заклика́в усіх присутніх: «Покайтеся і нехай же охриститься кожен із вас в Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів» (Дії 2:38). Покаяння людини це не сповідь гріхів, це видиме перемінене життя без гріхів.

По-друге, важливо, щоб людина увірувала в Ісуса усім серцем. Филип запитував ефіопського скопця у відповідь на його бажання христитися: «Якщо віруєш із повного серця свого, то можна». Вельможа засвідчив: «Я вірую, що Ісус Христос – то Син Божий!» Після цього Филип охристив його (Дії 8:36-38). Віра в Господа – головна ознака віруючої людини. Тож і акт водного хрищення – привселюдне визнання своєї віри.

По-третє, потрібно прийняти Боже Слово у своє серце. Читаємо: «Отож, ті, хто прийняли його слово, охристилися. І пристало до них того дня душ тисяч зо три!» (Дії 2:41). Біблія здатна змінювати життя людей, і ті, хто читають Боже Слово та живуть за Божими принципами, правдиво змінюються та стають подібними до Ісуса Христа.

По-четверте, слід навчитися від Господа Божих істин. Ісус, перед вознесінням до Отця, дав розпорядження своїм учням: «Тож, ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:19-20). Після водного хрищення християнське життя не закінчується, а тільки починається. Тож, для того, щоб прожити на землі стільки, скільки приготовано Господом, ми повинні мати тверду основу біблійних знань.

Писання порівнює водне хрищення із тілесною смертю. «Ми, що вмерли для гріха, як ще будемо жити в нім? Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися? Отож, ми поховані з Ним хрищенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя. Бо коли ми з'єдналися подобою смерті Його, то з'єднаємось і подобою воскресіння, знаючи те, що наш давній чоловік розп'ятий із Ним, щоб знищилось тіло гріховне, щоб не бути нам більше рабами гріха, бо хто вмер, той звільнивсь від гріха! А коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, – смерть над Ним не панує вже більше! Бо що вмер Він, то один раз умер для гріха, а що живе, то для Бога живе. Так само ж і ви вважайте себе за мертвих для гріха й за живих для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 6:2-11). 

Водне хрищення символізує акт тілесної смерті грішника та акт народження праведника Божого. Занурюючись у воду, охрищуваний свідчить про занурення у Христа і тим самим вмирає для гріха. Підіймаючись із води, він свідчить про своє воскресіння у Христі. З цього моменту людина не живе для себе, – а для Бога.

Акт водного хрищення – це добре усвідомлений крок новонаверненої та народженої згори людини на зустріч Христу через обітницю завжди перебувати з Ним. Іван говорив: «Я хрищу вас водою на покаяння» (Мт. 3:11). Тож ми розуміємо, в основі цього акту лежить тверде переконання кардинально змінити своє життя і більше не давати у ньому місця дияволові (Еф. 4:27). Головним атрибутом народженого згори християнина стає наявність доброго і чистого сумління, яке спонукає людину освячуватися, духовно очищатися, шукати Бога та Його правди, молитися і виконувати волю Божу.

Освячення

Оскільки Бог є святий, Він наказує нам, щоб і ми були святими. Однак слід розуміти, що святість набувається через процес постійного освячення. Під освяченням слід розуміти духовне відділення від усього, що противне Богу та суперечить Його принципам святості. Святості може прагнути лише народжена згори духовна людина, адже тілесна людина не розуміє духовних речей і не може розуміти, бо її дух знаходиться в сплячому (духовно мертвому) стані. Спасіння душі починається з покаяння, що супроводжується народженням згори, але не може завершитися без освячення.

У книгах Старого Завіту поняття «святість» вживали й для речей або предметів і місць, щоб наголосити на їх відокремленості від звичного, світського вживання і призначення для особливої функції, яка визначена Богом. Святими називалися скинія заповіту, жертівник і всі посудини, посвячені на служіння (Вихід 29:44). Людина, дім, частина поля й інші речі, присвячені Богові, також ставали святими (Левит 27:14-16).

Освячення речей проводилося шляхом окроплення крові тварини, яка була принесена в жертву Богові. Наприклад освячення одежі священника Бог сказав зробити отак: «І візьмеш із крови, що на жертівнику, і з оливи помазання, та й покропиш на Аарона й на шати його, та на синів його й на шати синів його з ним. І освятиться він, і шати його та сини й шати синів його з ним!» (Вихід 29:21).

Щодо людей слово «освячення» пов’язане з моральною досконалістю або високою духовною гідністю. У цьому значенні святість є синонімом безгрішності. Освячені, а в подальшому святі, люди повинні стати іншими супроти цього світу гріха, тобто вони повинні своєю поведінкою, мовою і вчинками показати, що вони віддані Господу і знаходяться в Його володінні.

Як же освячується людина? «У цій волі ми освячені жертвоприношенням тіла Ісуса Христа один раз. Бо жертвоприношенням одним вдосконалив Він тих, хто освячується» (Євр. 10:10,14). Отже, кожна людина, яка вірує в Ісуса Христа і Його жертовність, як заплату за її гріх, приймає святість від Бога і відділяється для Нього.

Чи потрібно після цього ще освячуватися, якщо ти віруєш в Ісуса? Звичайно, так. Адже ти ще в тілі й живеш у гріховному світі. І твоя тілесна природа, і люди, які тебе оточують, можуть негативно на тебе впливати, і навіть спокушувати тебе. Ісус знав про це і просив Отця за учнів і за нас: «Я їм дав Твоє слово, але світ їх зненавидів, бо вони не від світу, як і Я не від світу. Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти Ти їх правдою! Твоє слово – то правда» (Ів. 17:14-17). Апостол Іван у книзі Об’явлення записав: «Святий – нехай ще освячується!» (Об. 22:11). Освячення – це безупинний процес відділення від всіляких гріхів, в т.ч. від неправди, лицемірства, гордості й т.д., від егоїстичних принципів світу тощо.

Посвята Богові

Через народження згори й духовне усиновлення Бог відокремив нас від цього світу. Він прагне, щоб кожний християнин залишався вільним від впливу його гріховної плоті й повністю був залежним від бажань Святого Духа. Павло писав: «Нехай не панує гріх у смертельному вашому тілі, щоб вам слухатись його пожадливостей, і не віддавайте членів своїх гріхові за знаряддя неправедності, але віддавайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші – Богові за знаряддя праведності» (Рим. 6:12-13). 

Бог звільнив людей від рабства гріха, але при цьому не зробив їх незалежними. Він покликав нас у спільноту Христа, яка повністю підкоряється волі Божій та виконує її. «Хіба ви не знаєте, що кому віддаєте себе за рабів на послух, то ви й раби того, кого слухаєтесь, – або гріха на смерть, або послуху на праведність? Тож дяка Богові, що ви, бувши рабами гріха, від серця послухались того роду науки, якому ви себе віддали. А звільнившись від гріха, стали рабами праведності. Говорю я по-людському, через неміч вашого тіла. Бо як ви віддавали були члени ваші за рабів нечистості й беззаконню на беззаконня, так тепер віддайте члени ваші за рабів праведності на освячення. Бо коли були ви рабами гріха, то були вільні від праведності. Який же плід ви мали тоді? Такі речі, що ними соромитесь тепер, бо кінець їх – то смерть. А тепер, звільнившися від гріха й ставши рабами Богові, маєте плід ваш на освячення, а кінець – життя вічне» (Рим. 6:16-22).

Для того, щоб перебувати у святості Божій, потрібно постійно підтримувати близькі стосунки з Ісусом Христом. Ісус описував цей зв’язок на прикладі виноградної лози: «Я правдива Виноградина, а Отець Мій – Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила. Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті. Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете. Я – Виноградина, ви – галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:1-5).

Стосунки з Христом будуються на основі Божого Слова (Ів. 17:17) і молитви (Кол. 4:2). Тісні стосунки з Богом відображаються у відносинах з іншими віруючими людьми, з якими християни мають спільність у Христі. У цих стосунках панує любов, щирість, відкритість та правдивість (Еф. 4:15-16).

Посвята Господеві також характеризується сповненням Святим Духом. Апостоли вперше пережили сповнення Святим Духом у день П’ятидесятниці. Їхній розум і воля були піддані Духу Божому і вони говорили іншими мовами, як їм Дух промовляти давав (Дії 2:4). Усі, хто були поблизу горниці, чули, що апостоли говорили про великі діла Божі мовами різних народів (Дії 2:11). Через те апостол Павло молився за колосян, щоб, для пізнання волі Божої, вони були наповнені всякою мудрістю духовною й розумом духовним, щоб «поводилися належно щодо Господа в усякому догодженні, в усякому доброму ділі приносячи плід і зростаючи в пізнанні Бога, зміцняючись усякою силою за могучістю слави Його для всякої витривалості й довготерпіння з радістю, дякуючи Отцеві, що вчинив нас достойними участі в спадщині святих у світлі, що визволив нас із влади темряви й переставив нас до Царства Свого улюбленого Сина, в Якім маємо відкуплення і прощення гріхів» (Кол. 1:9-14).

Слід зазначити, що освячення та посвята Богу свого життя не відбувається в один момент, на відміну від народження згори, а триває протягом всього життя християнина. Процес освячення – це рішуче діяння, завдяки якому християнин через Божу благодать звільняється від впливу сатани й пориває з гріхом для того, щоб жити для Бога. Освячення допомагає умертвляти грішні тілесні бажання (Рим. 8:1-17), поступово змінюватися, щоб бути подібними до Христа (2 Кор. 3:18), зростати в благодаті (2 Петр. 3:18) і виявляти більше любові до Бога та інших людей (Мт. 22:37-39). 

Духовне очищення

Духовна чистота – одна з основних Божих вимог щодо християн, які готуються до прийняття у Царство Боже. У Псалмах читаємо: «Хто зійде на гору Господню, і хто буде стояти на місці святому Його? – У кого чисті руки та щире серце, і хто не нахиляв на марноту своєї душі, і хто не присягав на обману, – нехай носить він благословення від Господа, а праведність – від Бога спасіння свого!» (Пс. 23:3-5). Чисті руки та щире серце – ознака людини, яка не краде і не вбиває, не задумує і не чинить зла; одним словом – не грішить. Для таких Господь приготував особливі благословіння та праведність.

Духовне очищення не відбувається само собою. Воно повністю залежить від Бога, але все розпочинається з бажання людини звільнитися від всякої нечистоти духа і зла, що панує в серці. Псалмоспівець Давид після свого гріховного вчинку писав: «Обмий мене зовсім з мого беззаконня, й очисти мене від мого гріха. Бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив»… і далі пише: «Очисти ісопом мене – і буду я чистий, обмий Ти мене – і я стану біліший від снігу» (Пс. 50:4-6, 9). Ми розуміємо, що гріх – це зло в Божих очах; і той, хто чинить його – злочинець. «Ось тому то не встоять безбожні на суді, ані грішники у зборі праведних» (Пс. 1:5).

Милостивий Господь розуміє, що у грішника немає іншої дороги, окрім тої, яка веде до геєнни огненної. Тому Він, як люблячий Бог, завжди закликає: «Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе!» (Іс. 1:16). Слід добре усвідомити і запам’ятати, що духовна чистота – це запорука добрих і тісних відносин з Богом. Ісус Христос навчав: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога» (Мт. 5:8).

Святе Писання пропонує нам ключі, які допомагають зрозуміти те, як Бог проводить духовне очищення християн. Ісус Христос дав учням ілюстрацію духовної роботи Бога в житті християн. «Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила» (Ів. 15:2). Із цього тексту розуміємо, що кожен християнин, наче галузка на виноградині, потребує постійного догляду та піклування, щоб принести плід для слави Божої. Тому й Бог дав нам Своє Слово, щоб ми читали, роздумували над ним, і в такий спосіб очищалися від духовної нечистоти. Учні Ісуса постійно чули Його науку, тому й через Слово Його стали чисті (Ів.15:3).

Апостол Яків так пояснює очищувальну дію Божого Слова: «Тому то відкиньте всіляку нечисть та залишок злоби, і прийміть із лагідністю всіяне слово, що може спасти ваші душі» (Як. 1:21). Слово Боже, як зерно, засівається в людське серце і проростає в ньому. Плодом, який виростає, є перемінене життя людини і спасіння її душі. Але для цього потрібно докладати зусилля та відкинути від себе нечистість і негативні прояви тілесної людини.

Далі Апостол Яків закликає: «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас. Очистьте руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні» (Як. 4:8). Наближення до Бога – чергова підказка із Біблії для тих, хто бажає духовної чистоти. Присутність Бога у нашому житті не може бути безплідною. Апостол пише про те, що грішна та двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх (Як. 1:8). Непостійність або мінливість у виборі дороги життя є вкрай небезпечною. Наш Бог є Богом ревнивим щодо людини й не терпить подвійного життя. Людина не може одночасно жити в мирі зі світом і з Богом. Ісус Христос навчав: «Ніхто двом панам служити не може, – бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні» (Мт. 6:24). Тож Яків закликає до очищення рук та освячення сердець у присутності Бога. Якщо людина захоче стати духовно чистою, Бог зробить все необхідне для цього.

Щоб отримати таку бажану для кожного християнина чистоту душі й духа, потрібно виконати ще одну умову: «Послухом правді очистьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов і ревно від щирого серця любіть один одного…» (1 Петр. 1:22). Послух правді ніщо інше, як послух Божому Слову та Ісусу Христу, Який є дорогою, правдою і життям (Ів. 14:6). Бути послушним зовсім не означає відмовитися від себе, як від особистості, але визнати Ісуса Христа та Його науку пріоритетом у своєму житті, навчатись та виконувати її щоденно. Бог не забрав у людини волю самостійно вибирати шлях, яким йти, але повсякчасно закликає зробити правильний вибір, який дасть духовне очищення, духовну силу та зростання в Дусі.

«Отож, яка згода в Христа з белійяаром (відступник, негідник)? Або яка частка вірного з невірним? Або яка згода поміж Божим храмом та ідолами? Бо ви храм Бога Живого, як Бог прорік: «Поселюсь серед них і ходитиму, і буду їм Богом, – а вони будуть народом Моїм! Вийдіть тому з поміж них та й відлучіться, – каже Господь, – і не торкайтесь нечистого, – і Я вас прийму, і буду Я вам за Отця, а ви за синів і дочок Мені будете, – говорить Господь Вседержитель!» (2 Кор. 6:15-18).

Що ж скажемо на це? Чи личить нам, християнам, перебувати в занечищенні цим світом і його злими ділами? Звичайно, ні! Нам належить чистота і святість, яку дарує нам наш Господь Ісус Христос. Цінуймо це!

Страх Божий

Однією з особливих прикмет християнина, на рівні з духовною чистотою і святістю, є наявність Божого страху. Він характеризується особливими переживаннями, що супроводжують християнина у повсякденному житті та допомагають йому стримуватися від гріха та всякої нечистої справи. 

Відчуття страху – одна з особливостей людської природи, яку людина отримала від Бога, коли Він її створив. У світі є багато речей, яких людина боїться. Вона боїться смерті, бо хоче жити, боїться хвороби, бо не хоче хворіти й страждати, боїться бідності, бо хоче задовольнятися принадами світу, боїться самотності, бо не хоче пригніченого стану тощо. Однак, Бог заклав у людину особливий вид страху – Господній страх, який врегульовує відносини між Богом і людиною. Страх допомагає людині берегтися усього, що може завдати їй шкоди. Все це стосується тілесних проявів життя людини на землі. Однак, ми розуміємо, що у людини є ще інша, духовна природа, яка особливо проявляється у народжених згори християн. Духовна природа характеризується особливим різновидом страху – страхом Господнім. 

Біблія неодноразово закликає духовну людину перебувати в стані страху Божого, який допомагає їй тверезо оцінювати своє життя та служити Святому Богу. Ми отримали від Нього спасіння нашої душі через віру в Ісуса Христа (наші гріхи прощені); ми успадкували вічне життя з Богом у Його Царстві (ми стали храмом Божим); і Він «поселився» серед нас і став нашим Богом, а ми – його народом. Апостол Павло писав: «Отож, мої любі мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, – і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1). Божий страх має свої особливі прояви, і це допомагає нам у нашому християнському житті.

Божий страх з’являється, коли роздумуєш про велич Бога. Писання свідчить нам про вихід Ізраїля із Єгипту, що супроводжувався численними проявами Божих чудес. Бог завдав десять покарань єгиптянам, висушив перед своїм народом Червоне море і погубив у ньому військо фараона, розвів по обидві сторони повноводну ріку Йордан, – і народ перейшов її суходолом. І ось Ісус Навин, роздумуючи про це все, сказав, що Бог зробив це, «щоб усі народи землі пізнали руку Господню, що сильна вона, щоб боялися ви Господа, Бога вашого, по всі дні» (Єг. 4:23-24).

Писання розповідає нам про численні перемоги Ізраїля над своїми ворогами, коли за них воював Господь. Одна історія описує нам війну Юдиного царя Йосафата з моавітянами та аммонітянами. Сили були не рівні і Йосафат сильно злякався за свій народ. Він оголосив піст і молитву по всьому краю. Бог промовив йому: «Не бійся та не жахайся перед цією силенною силою, бо не ваша ця війна але, Божа». Цар утішився і славив Бога з усім народом словами: «Дякуйте, Господу, бо навіки Його милосердя». «А того часу, коли зачали вони співати, дав Господь засідку на синів Аммонових і Моавових та на мешканців гори Сеїр, що прийшли були проти Юди, – і були вони побиті» … «І був Божий страх на всі царства країв, коли вони почули, що Господь воював з Ізраїлевими ворогами…» (2 Хр. 20:1-29). Господь проявив Себе, як Сильний Заступник, що побиває ворогів і захищає Свій народ. 

Страх Божий допомагає чинити правду. Цар Йосафат мав добре поводження перед Богом, адже він нахилив своє серце, щоб шукати Господа і дбав про звільнення народу від ідолопоклонства та очищення від жертовників Астарти (2 Хр. 19:3). «І понаставляв він суддів у Краю, по всіх укріплених Юдиних містах, для кожного міста. І сказав він до суддів: «Дивіться, що ви робите, бо не для людини ви судите, але для Господа, і Він з вами в справі суду. А тепер нехай буде Господній страх на вас. Стережіться й робіть, бо нема у Господа, Бога нашого, кривди, ані огляду на особу, ані брання дарунка».

А також в Єрусалимі понаставляв Йосафат з левитів і зі священників та з голів батьківських домів Ізраїля для Господнього суду та для суперечок. І вернулися вони до Єрусалиму. І він наказав їм, говорячи: «Отак чиніть у страху Господньому, вірністю та цілим серцем. А щодо всякої суперечки, що прийде до вас від ваших братів, що сидять по містах своїх, де треба розсудити чи то за кров, чи то за Закон, чи то за заповідь, устави, чи за права, то остережете їх, і вони не згрішать Господеві, і не буде гніву на вас та на ваших братів. Так робіть, і не згрішите!» (2 Хр. 19:5-10). Бачимо, що Божий страх спонукає людей вести праведне життя з огляду на праведність Божу. 

Божий страх береже людину від гріха. Яскравим прикладом богобоязної людини був Йосиф, син Якова. У домі Потіфара, куди він потрапив із єгипетського ринку для рабів, його спокушала до розпусти жінка господаря. «День у день вона говорила Йосифові, а він не слухав її, щоб лягти при ній і бути з нею» (Буття 39:10). Йосиф казав: «Як же я вчиню це велике зло, і згрішу перед Богом?» (Буття 39:9). Йосиф був навчений батьком мати страх Божий, який допомагав йому під час усіх його випробувань. 

Божий муж Мойсей повсякчасно наставляв свій народ читати Божий Закон, щоб берегти чистоту і святість серця і думок. «І написав Мойсей цього Закона, та й дав його до священників, Левієвих синів, що носять ковчега Господнього заповіту, та до всіх Ізраїлевих старших. І наказав їм Мойсей, говорячи: «У кінці семи літ, окресленого часу року відпущення, у свято Кучок, коли прийде ввесь Ізраїль з'явитися перед лицем Господа, Бога свого, у місці, яке вибере Він, будеш читати цього Закона перед усім Ізраїлем до їхніх ушей. Збери той народ, – чоловіків, і жінок, і дітей, і приходька свого, що в твоїх брамах, щоб вони чули й щоб навчалися, і боялися Господа, Бога вашого, і додержували виконувати всі слова цього Закону. А їхні сини, що не знали, будуть чути та навчатися боятися Господа, Бога вашого, по всі дні, що ви житимете на цій землі, куди ви переходите Йордан, щоб посісти її» (Повт. Закону 31:9-13). Послух Божому Слову і дотримання Господніх заповідей сприяє духовній святості людини.

Неємія жив у дуже складні часи для Ізраїля – епоха вавилонської неволі. Мала частина народу залишалася в Юдеї й дбала за поля та виноградники. Коли Він прийшов до них, то застав євреїв у дуже тяжкому гріховному стані. Багаті євреї знущалися з бідних, утискали їх та поневолювали в рабство. В той час, коли народ повинен був духовно об’єднатися і спільно берегти свої цінності, вони наживалися один на одному і цим зневажали Божий Закон. Неємія одразу почав наводити лад і спонукати людей поважати один одного та повернути заставу бідним. Намісники, що були перед цим пророком, тиснули свій народ та знущалися з нього. Сам же Неємія сказав: «А я не робив так через страх Божий» (Неєм. 5:15).

Мудрий Соломон записав: «Страх Господній – лихе все ненавидіти: я ненавиджу пиху та гордість, і дорогу лиху та лукаві уста!» (Пр. 8:13). Страх згрішити з’являється тоді, коли людина усвідомлює те, наскільки добрим є Господь. Він турбується про нас, береже, захищає, любить. Як же можна усім цим знехтувати? Адже гріх – це зневага, яку людина проявляє стосовно Бога. Християнин повинен постійно пильнувати за своїм життям, щоб у ньому не з’явилося ані найменше бажання образити Бога.

Страх Божий приносить користь людині. Той, хто має страх Божий, той поводиться мудро. «Страх Господній – це мудрість, а відступ від злого – це розум!» (Йов. 28:28). Ще тисячі років назад Соломон сказав, що «страх Господній – початок премудрості, – нерозумні погорджують мудрістю та напучуванням» (Пр. 1:7). «Страх Господній – початок премудрості, а пізнання Святого – це розум» (Пр. 9:10). «Страх Господній примножує днів, а роки безбожних вкоротяться» (Пр. 10:27). «Страх Господній – криниця життя, щоб віддалятися від пасток смерті» (Пр. 14:27). «Провина викуплюється через милість та правду, і страх Господній відводить від злого» (Пр. 16:6). «Страх Господній веде до життя, і хто його має, той ситим ночує, і зло не досягне його» (Пр. 19:3).

Як бачимо, у Писанні міститься багато згадок про те, що Божий страх дає людині розуміння того, яку дорогу в житті потрібно вибрати християнину, мається на увазі дорогу добра чи зла. Божий страх дарує нам відчуття Божої присутності кожного часу, коли диявол пробує спокусити через пожадання нашої плоті.

Страх Божий, наче дар, для тих, хто шукає його. Соломон писав: «Сину мій, якщо приймеш слова мої ти, а накази мої при собі заховаєш, щоб слухало мудрости вухо твоє, своє серце прихилиш до розуму, якщо до розсудку ти кликати будеш, до розуму кликатимеш своїм голосом, якщо будеш шукати його, немов срібла, і будеш його ти пошукувати, як тих схованих скарбів, – тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання, – бо Господь дає мудрість, з Його уст – знання й розум! Він спасіння ховає для щирих, мов щит той для тих, хто в невинності ходить, щоб справедливих стежок стерегти, і береже Він дорогу Своїх богобійних! Тоді ти збагнеш справедливість та право, і простоту, всіляку дорогу добра, бо мудрість увійде до серця твого, і буде приємне знання для твоєї душі! Розважність тоді тебе пильнуватиме, розум тебе стерегтиме, щоб тебе врятувати від злої дороги, від людини, що каже лукаве, від тих, хто стежки простоти покидає, щоб ходити дорогами темряви, що тішаться, роблячи зло, що радіють крутійствами злого, що стежки їхні круті, і відходять своїми путями…» (Пр. 2:1-15). Божий страх приходить у вигляді мудрості, яка допомагає людині робити правильні вчинки, зважаючи на присутність живого Бога в її житті. Коли людина знаходить Божий страх,то він стає дорогоцінним скарбом для неї (Іс. 33:6).

Цар Давид був дуже богобоязною людиною, і все своє життя звіряв власні життєві дороги згідно з Божим Словом. Він записав: «Бійтеся Господа всі святії Його, бо ті, що бояться Його, нестачі не мають. Левчуки бідні й голодні, а ті хто пошукує Господа, нестачі не чують в усьому добрі. Ходіть, діти, послухайте мене, – страху Господнього я вас навчу!» (Пс. 33:10-12).

Життя без Божого страху має свої наслідки. Християни повинні пильнувати, щоб ходити із Божим страхом у своєму серці. Адже ті, хто позбавлені його, грішать і отримають гідне покарання за своє неправедне життя. Давид добре описав духовний стан грішників наступними словами: «Грішне слово безбожного в серці моїм: «Нема страху Божого перед очима його», бо в очах своїх він до себе підлещується, щоб буцім то гріх свій знайти, щоб зненавидіти. Слова його уст – то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро» (Пс. 35:2-4). Відсутність Божого страху призводить до відступництва від Божого Слова, і в серці грішника з’являється відчуття безкарності за усі вчинки. «Беззаконня задумує він на постелі своїй, стає на дорозі недобрій, не цурається злого» (Пс. 35:5).

Дивлячись на розкішне і багате життя людей цього світу, що живуть без Божого страху і чинять неправду, можна зробити певний висновок, що Бог допускає їм це робити. Однак слід добре розуміти, що в кінці їх чекає погибель в пеклі. Тому Соломон навчає: «Мій сину, якщо твоє серце змудріло, то буде радіти також моє серце, і нутро моє буде тішитись, коли уста твої говоритимуть слушне. Нехай серце твоє не заздрить грішним, і повсякчас пильнуй тільки страху Господнього, бо існує майбутнє, і надія твоя не загине. Послухай, мій сину, та й помудрій, і нехай твоє серце ступає дорогою рівною» (Пр. 23:15-19).

Наостанок, апостол Павло навчає церкву Господню: «Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, – дні бо лукаві! Через це не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Господня. І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом, розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа, дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в Ім'я Господа нашого Ісуса Христа, корячися один одному у Христовім страху» (Еф. 5:15-21).

Учнівство

Коли людина народжується згори, вона стає духовним немовлям, що потребує духовного навчання і наставлення у вірі. Писання описує нам постійну потребу в духовному молоці (1 Петр. 2:2). Інколи ми, читаючи Дії апостолів чи їхні послання, дивуємося розуму апостолів та їхній силі.

Євангелія відкриває нам істину про те, що кожен апостол, перед тим, як стати ним, спочатку був учнем і послідовником Ісуса Христа, Який їх вибрав на служіння. «І сталось, що часу того Він вийшов на гору молитися, і перебув цілу ніч на молитві до Бога. А коли настав день, покликав Він учнів Своїх, і обрав із них Дванадцятьох, яких і апостолами Він назвав» (Лк. 6:12-13). Усі названі Ісусом послідовники стали учнями, адже вибрали для себе пріоритет постійно бути з Учителем, щоб навчатися від Нього і бачити діла, які Він чинив. 

Протягом усього земного служіння Ісуса у Нього була велика кількість учнів, які постійно перебували з Ним, слухали Його науку, споглядали великі діла Божі, які Ісус чинив, допомагаючи людям.

Чимало слів та притч Ісуса були незрозумілі для учнів, тому, коли Він залишався на самоті, вони запитували Його про їх значення. Він говорив: «Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а тим що з вами усе відбувається в притчах» (Мр. 4:11). Головне, чого хотів Ісус від Своїх учнів, – це відкрити їм істину про спасіння душі, характер Бога Отця та підготувати їх до майбутнього служіння благовістити Євангелію від Єрусалиму і до краю землі.

Перебуваючи з Ісусом, учні готувалися до особистого служіння, тож «після того призначив Господь і інших сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти» (Лк. 10:1). Особливою умовою служіння учнів були Боже натхнення та прояви Божої сили, адже перед тим Ісус давав їм силу на служіння.

З цього зробимо висновок, що народжена згори людина, ставши обраною для Господа, повинна постійно духовно зростати та пізнавати Бога. Духовне зростання – це довготривалий процес переміни людської свідомості від грішної до праведної. Апостоли заклика́ли у листах до нових Церков: «щоб зростали в благодаті й пізнанні Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа» (2 Петр. 3:18), «щоб були правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова, Христос» (Еф. 4:15), «щоб поводилися належно щодо Господа в усякому догодженні, в усякому доброму ділі приносячи плід і зростаючи в пізнанні Бога» (Кол. 1:10).  

Апостол Павло підсумував: «А про братолюбство немає потреби писати до вас, бо самі ви від Бога навчені любити один одного, бо чините те всім братам у всій Македонії. Благаємо ж, браття, ми вас, щоб у цьому ще більше ви зростали і пильно дбали жити спокійно, займатися своїми справами та заробляти своїми руками, як ми вам наказували, щоб ви перед чужими пристойно поводилися, і щоб ні від кого не залежали!» (1 Сол. 4:9-12).

Читаючи Біблію, молячись, шукаючи єднання з Богом, новонароджена духовна людина зростає у Господі та набуває істинного християнського характеру, який творить тверду основу її майбутнього християнського життя.

Християнський характер

Християни – особливі люди з особливим характером, який формується Святим Духом та Божим Словом. Вони відрізняються від усіх людей тим, що мають відмінне від інших людей Боже бачення на речі та обставини життя. Одного разу Ісус з учнями простував до Єрусалиму через Самарію. «І Він посланців вислав перед Собою. І пішли вони, та й прибули до села самарянського, щоб ночівлю Йому приготовити. А ті не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму. Як побачили ж те учні Яків й Іван, то сказали: «Господи, – хочеш, то ми скажемо, «щоб огонь зійшов з неба та винищив» їх, як і Ілля був зробив». А Він обернувся до них, їм докорив та й сказав: «Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати!» І пішли вони в інше село» (Лк. 9:51-56). Ми читаємо, що самаряни, які не любили євреїв, перешкоджали їм у паломництві до Єрусалиму. Учні Ісуса були розгнівані на них і запропонували Ісусу знищити їх небесним вогнем. Однак Ісус стримав поспішні неправильні вчинки учнів і вказав їм на наявність у них іншого духа, – духа любові й миру. Ісус не прийшов, щоб губити людей, а спасти їх від погибелі.

Християнський характер насамперед лагідний та стриманий, щоб приймати ворогів, як друзів, а противників, як союзників. І все це для того, щоб людське серце пом'якшилось і людина навернулась до Господа. Апостол Павло написав: «Поводьтеся мудро з чужими, використовуючи час. Слово ваше нехай буде завжди ласкаве, приправлене сіллю, щоб ви знали, як ви маєте кожному відповідати» (Кол. 4:5-6). Слово, яке приправлене сіллю, завжди буде приємними та допомічним.

У нагірній проповіді Ісус порівняв християн із сіллю і світлом: Він казав: «Ви – сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми. Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5:13-16). Слова, життя та поводження християн, подібно світильнику, повинні світити у темряві гріховного світу, щоб кожен, хто погибає в гріховних тілесних пожадливостях, зміг побачити добрі діла християн і захотіти змін у своєму житті. Світло, яке запалює Господь у серцях християн, не можна ховати; воно повинно світити усім, наче яскравий ліхтар вуличного освітлення в темну пору доби.

Християни повинні уподібнитися мудрим дівам з каганцями із притчі Ісуса Христа, яка описує наближення молодого на весільну гостину. Зустрічати його вийшли п'ять нерозумних і п'ять мудрих дів. «Нерозумні ж, узявши каганці, не взяли із собою оливи. А мудрі набрали оливи в посудинки разом зі своїми каганцями. А коли молодий забарився, – всі задрімали й поснули. А опівночі крик залунав: «Ось молодий, – виходьте назустріч!» Схопились тоді всі ті діви, і каганці свої наготували. Нерозумні ж сказали до мудрих: «Дайте нам із своєї оливи, бо наші каганці ось гаснуть». Мудрі ж відповіли та сказали: «Щоб, бува, нам і вам не забракло, – краще вдайтеся до продавців, і купіть собі». І як вони купувати пішли, то прибув молодий; і готові ввійшли на весілля з ним, – і замкнені двері були» (Мт. 25:1-13).

Християни, що пильнують за світлом у своєму духовному каганцеві, завжди є готові до зустрічі зі своїм Спасителем. Вони повсякчасно пильнують за запасом духовної оливи, який можна черпати та запасати із Біблії за допомогою молитви та по́сту, духовного спілкування з іншими християнами тощо. Запас духовної оливи в каганці потрібен для того, щоб пройти випробування та труднощі, які зустрічаються на шляху до Божого Царства.

Істинні християни завжди пильнують за своєю духовною скарбницею, яка знаходиться на небесах. Поки увесь світ збирає земні скарби, послідовники Христа виконують Його слова: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє!» (Мт. 6:19-21). Добрі діла християн, зроблені в Ім'я Господнє, стають їхнім скарбом у Небесному Царстві. «Бо ми – Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували» (Еф. 2:10). «І все, що тільки робите словом чи ділом, – усе робіть в Ім'я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (Кол. 3:17).

Християни дбають про те, щоб серед труднощів та випробувань завжди берегти мир в серці. Ісус казав: «Майте сіль у собі, майте й мир між собою» (Мр. 9:50). Спаситель іще казав: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Ів. 14:27). Присутність Святого Духа у житті християнина дарує йому мир і спокій у найважчі моменти життя. «Через те вам кажу́: Не журіться про життя своє – що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, – у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та, проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? Хто ж із вас, коли журиться, зможе додати до зросту свого бодай ліктя одного? І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, – не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, – скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!

Отож, не журіться, кажучи: Що ми будемо їсти, чи: Що будемо пити, або: У що ми зодягнемось? Бож усього того погани шукають; але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, – а все це вам додасться. Отож, не журіться про завтрашній день, – бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!» (Мт. 6:25-34).

Християни знаходять заспокоєння тільки в Ісусі Христі, Який заклика́в: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і «знайдете спокій душам своїм». Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт. 11:28-30). Для християнина немає кращого часу, ніж той час, який проведений у молитовному єднанні з Ісусом Христом. Молитва для християнина – важливий аспект його життя. Християни моляться за ворогів, що їх переслідують (Мт. 5:44), моляться також під час спокус і випробувань, щоб не впасти в гріх (Мт. 14:28), за оздоровлення хворих (Як. 5:16), за інших християн (Еф. 6:18), за поширення Євангелії (2 Сол. 3:1). У Небесному Царстві усі молитви святих збираються у золоті чаші, повні пахощів (Об. 5:8).

Християни люблять Господа і йдуть за ним. Ісус застерігав: «Хто більш як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний. І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний» (Мт. 10:37-38). Чому Ісус вважає любов до Нього важливішою ніж відносини з домашніми? Любов Ісуса до нас була жертовною – Він не пошкодував Себе, щоб спасти нас від Божого гніву за гріх. Людина, яка не любить Ісуса більше за інших людей, ніколи не вибере Боже, коли настануть випробування.

Християни не підвищуються над іншими. Вони завжди будуть проявляти смиренність та покірність перед Богом та людьми, адже «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6). Люди цього світу завжди намагаються принизити інших, самозвеличитися шляхом приниження інших людей. Ісус навчав учнів: «Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Мт. 20:26-28). Бог добре бачить серце кожної людини й відповідного часу підвищить того, хто упокорився і смирився перед Ним.

Християнин, подібно блудному сину, що «був мертвий – і ожив, був пропав – і знайшовся» (Лк. 15:24), цінує обійми Небесного Батька, Його найкращу одежу на собі, перстень на своїй руці й сандалі на своїх ногах. В його характері з'являються такі риси, які він не знаходив у собі до зустрічі з Ісусом Христом. Вони закладаються Богом у результаті нового народження згори.

Християни пильнують за своїм серцем, «бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги» (Мт. 15:19). Стан людського серця визначає життя людини та її поведінку. Якщо серце наповнене злом, то всякі злі вчинки будуть визначальною характеристикою людини; якщо ж серце наповнене добром, то лише добрі вчинки знайдуться в людському житті.

Ісус закликає нас терпіти кривду та понести шкоду, якщо це потрібно (1 Кор. 6:7), не противитись злому, а завжди бути готовим поділитися сорочкою чи плащем, відбути подорожнє на милю чи дві, позичати тому, хто просить і не відвертатись від нього (Мт. 5:40-42), подавати милостиню усім, хто її потребує, не розголошуючи про це перед людьми (Мт. 6:1), прощати кожного разу, коли винуватець кається у злому вчинку (Мт. 18:15), прощати усім всякий проступок, щоб Отець Небесний простив нам (Мр. 11:25), любити ворога і благословляти тих, хто проклинає та творити добро тим, хто ненавидить нас (Мт. 5:44).

Святий Дух, посланий Ісусом Христом для нашого духовного зростання, кардинально перемінює наш характер. У житті християнина з'являється «плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість, лагідність: Закону нема на таких! А ті, що Христові Ісусові, розп'яли вони тіло з пожадливостями та з похотями. Коли духом живемо, то й духом ходімо» (Гал. 5:22-24).

Ісус навчав: «А вам, хто слухає, Я кажу: «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить. Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, – не забороняй і сорочки. І кожному, хто в тебе просить – подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай. І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви. А коли любите тих, хто любить вас, – яка вам за те ласка? Люблять-бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, – яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять.

А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, – яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, – і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви, – добрий-бо Він до невдячних і злих! Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний! Також не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам. Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам!» (Лк. 6:27-38).

Найголовніше, чим відрізняється новонароджений християнин, – постійне бажання шукати Бога у Писанні та молитві. Час, проведений у читанні Біблії та молитві, подібний часу, який Марія проводила у ніг Ісуса. Вона вибрала слухати науку Господа Ісуса, який засвідчив, що вона «обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лк. 10:42).

Пошук істини

Сьогодні у світі так багато різноманітної інформації, що важко зрозуміти де істина, а де обман. Ми багато читаємо і різне чуємо від людей, через телебачення, радіо, пресу. Кожен з нас, звичайно, прагне знайти саме істинні слова. Хто ж хоче бути обдуреним? То де ж вона та правда життя? Як її розпізнати?

У нагірній проповіді Ісуса Христа, записаній у Євангелії від Матвія читаємо: «Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть» (Мт. 5:6). Ісус Христос називає блаженним (благословенним) кожного, хто прагне знайти правду. Саме такий шукач обов'язково її дізнається, бо Бог Отець Сам її відкриє.

Про яку правду говорить Ісус Христос у цій проповіді? Читаючи слова Ісуса: «Я:  – дорога і правда і життя» (Ів. 14:6) можемо розуміти, що Він закликає нас шукати саме Його – Сина Божого, нашого Спасителя. Отже, кожен, хто дійсно прагне знайти й пізнати Ісуса, як свого Рятівника, буде успішним у своїх пошуках, адже Бог Отець йому в цьому допоможе.

Спрага – дивне й особливе відчуття у тілі людини, яке собою затьмарює все інше. Людина, яка по-справжньому чогось прагне, не може ні про що інше думати, як тільки про ціль своїх пошуків. Саме цього хоче від нас Ісус, щоб ми прагнули шукати Його найбільше за все. Тому Він сказав: «Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть нам Син Людський, бо відзначив Його Бог Отець» (Ів. 6:27). Поживою, яку дає Ісус, є Слово Боже, що дароване нам для життя.

Де ж його знайти? Найпершим та найважливішим джерелом слова від Бога є Біблія. Вона містить ту Добру Звістку, яка приводить читача до Царства Божого. Другим джерелом істинної інформації є проповідь Євангелії, яку ми чуємо на богослужіннях від проповідників, місіонерів чи священників. Третім, і не менш важливим за перші два джерела, є молитва та особисте спілкування з Богом у таємній кімнаті, коли ми відкриваємо двері свого серця, щоб Дух Святий (Дух істини) міг наповнити нас всякою мудрістю та відкриттям, щоб ми могли розуміти Божу істину та збудовуватися в ній.

Ми багато часу приділяємо то́му, щоб заробити достатньо коштів на купівлю їжі, одягу, інших речей, які здаються нам дуже важливими. Але Ісус звертає нашу увагу на те, що це все минуще, і нам потрібно більше часу приділяти читанню Біблії, роздумам над прочитаним, щоб отримати вічне життя у Господі. «Бо хліб Божий є Той, Хто сходить із неба й дає життя світові» (Ів. 6:33). «Поправді, поправді кажу Вам: «Хто вірує в Мене, – життя вічне той має. Я – хліб життя!» (Ів. 6:47-48).

Отже, нам потрібно не просто читати Біблію чи слухати проповіді, а вірити в Того, Хто є цим словом – в Ісуса Христа, Сина Божого. Істина, яку відкриє Ісус, зробить нас вільним від всякої неправди диявола, що є батьком неправди.

Просіть у Бога мудрості, моліться молитвою віри й прийміть від Бога велику радість та мир, щоб бути переможцями разом з Ісусом та успадкувати через Нього вічність у славі Божій.

Пошуки Бога

Людське серце в духовному, не фізіологічному плані, створене таким чином, що в ньому є місце, яке повинне бути заповнене Божою присутністю. Людина постійно це відчуває на духовному рівні й намагається його заповнити. В день створення першого чоловіка Адама, Господь заклав у його серце постійну потребу шукати спілкування з Отцем Небесним. Бог кожного дня приходив у Едемський сад та говорив з Адамом. Це спілкування було великою втіхою для Адама.

Підступність сатани та необдуманий вчинок Адама та Єви, зруйнували стосунки людини й Бога. Господь змушений був вигнати перших людей із райського саду. З того часу кожна людина, народжуючись на цій землі, прагне заповнити порожнечу, що виникла у серці, різноманітними способами. Хтось віддає себе роботі, хтось – хобі, хтось – спорту. Проте кожен усвідомлює, що немає у світі нічого, що може замінити йому спілкування з Богом.

Псалмоспівець Давид записав: «Боже – Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води" (Пс. 62:2). Давид, що був «по серцю Бога», прекрасно розумів, що потрібно для життя людини – шукати Бога та спілкування з Ним через Святого Духа, відновлювати втрачений зв'язок з Ним.

Ще читаємо слова Давида: «Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого!» (Пс. 41:2-3). У Псалмі читаємо слова, що його душа була спрагнена Бога. Це прекрасне відчуття постійного пошуку Божої любові.

У старозавітні часи присутність Божа серед народу була визначена місцем перебування скинії заповіту, в якій перебував ковчег заповіту, кам′яні таблиці із заповідями, чаша з манною та палиця Аарона. Скинія постійно перебувала за межами табору. Кожному єврею, що хотів прийти перед Боже лице, потрібно було вийти за табір і через принесення жертви очистити себе від гріхів.

Сьогодні, в часи Нового завіту, є інше місце присутності Бога – серце людини, що покаялася у гріхах своїх та прийняла прощення через жертву непорочного Агнця Ісуса Христа. Бог говорив про це через пророка: «І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті. І духа Свого дам Я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36:26-27).

Потребу пошуку Бога викликає сам Господь. Адже кожен з нас є Його творінням. Проте не всі розуміють це та приймають цей поклик. Для багатьох людей головною потребою у житті виступає бажання заробляти гроші, забуваючи, що Небесний Отець турбується про кожного з нас.

Ми, християни, часто поводимо себе, як погани, про яких говорив Ісус, коли дозволяємо клопотам про матеріальне життя, переважувати над думками про Боже Царство. Потреба в Господі – правдива та найважливіша потреба людини. Господь дарує кожному, хто приходить до Нього, вічне життя, мир і радість у Христі Ісусі, а з цим усім, і достаток у домі. Господь змінює життя, дарує визволення від гріховних залежностей (куріння, наркотики, п'янство, блуд тощо), від хвороб, в тому числі невиліковних (рак, туберкульоз, сліпота, глухота і німота тощо). Це відбувається в той момент, коли людське серце відчиняється для Господа та довіряється Йому цілковито.

Віра

Віра – єдина річ, яку шукатиме Господь у людині, коли прийде на землю за своєю Церквою (Лк. 18:8). В основу наших роздумів про віру візьмемо текст із послання апостола Якова: «Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл – мертва» (Як. 2:20). Писання однозначно стверджує той факт, що віра у християнина повинна бути живою і видимою. Неможливо говорити: «Я вірю» і не чинити діл віри. Як жива людина має певні ознаки життя, «так само й віра, коли діл не має, – мертва в собі» (Як. 2:17).

Послання до євреїв відкриває нам істинність цього факту, показуючи діла мужів віри: «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме. Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, як Каїн; нею засвідчений був, що він праведний, як Бог свідчив про дари його; нею, і вмерши, він ще промовляє. Вірою Енох був перенесений на небо, щоб не бачити смерті; і його не знайшли, бо Бог переніс його. Бо раніш як його перенесено, він був засвідчений, що Богові він догодив. Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду. Вірою Ной, як дістав був об'явлення про те, чого ще не бачив, побоявшись, зробив ковчега, щоб дім свій спасти; нею світ засудив він, і став спадкоємцем праведності, що з віри вона.

Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець. Вірою й Сара сама дістала силу прийняти насіння, і породила понад час свого віку, бо вірним вважала Того, Хто обітницю дав. Тому й від одного, та ще змертвілого, народилось так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря.

Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки. Бо ті, що говорять таке, виявляють, що шукають батьківщини. І коли б вони пам'ятали ту, що вийшли з неї, то мали б були час повернутись. Та бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто.

Вірою Авраам, випробовуваний, привів був на жертву Ісака, і, мавши обітницю, приніс однородженого, що йому було сказано: «В Ісакові буде насіння тобі». Бо він розумів, що Бог має силу й воскресити з мертвих, тому й одержав його на прообраз. Вірою в майбутнє поблагословив Ісак Якова та Ісава. Вірою Яків, умираючи, поблагословив кожного сина Йосипового, і схилився на верх свого жезла. Вірою Йосип, умираючи, згадав про вихід синів Ізраїлевих та про кості свої заповів.

Вірою Мойсей, як родився, переховувався батьками своїми три місяці, бо вони бачили, що гарне дитя, і не злякались наказу царевого. Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду. Вірою він покинув Єгипет, не злякавшися гніву царевого, бо він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить. Вірою справив він Пасху й покроплення крови, щоб їх не торкнувся той, хто погубив первороджених.

Вірою вони перейшли Червоне море, немов суходолом, на що спокусившись, єгиптяни, потопились. Вірою впали єрихонські мури по семиденнім обходженні їх. Вірою блудниця Рахав не згинула з невірними, коли з миром прийняла вивідувачів.

 І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в'язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, бо Бог передбачив щось краще про нас, – щоб вони не без нас досконалість одержали» (Євр. 11:3-40).

З цього уривку можна виділити декілька важливих моментів, які виявляються з допомогою віри: 

Віра має засвідчення. Віра свідчить про залежність від сили живого Бога та надію лише на Нього. Свідоцтво віри є певне і не потребує додаткових доказів, адже воно настільки явне, що плоди віри самі виступають неспростовним доказом її наявності.

Віра будує. З допомогою віри ми розуміємо працю Бога та творіння видимого і невидимого світу. Вірою ми приймаємо Самого Бога у своє серце і дозволяємо Йому перетворювати наше життя так, як хоче Він.

Віра веде до праведності. Тільки через віру ми можемо догодити Богу. «Догодити ж без віри не можна» (Євр. 11:6). Авель зміг догодити Богу віруючи в те, що його жертва саме така, яка угодна Богові. Отримавши засвідчення віри, він отримав праведність Божу.

Віра веде до тісних відносин з Богом. Енох шукав Бога і знайшов Його, а разом з цим отримав ще й нагороду від Нього – був перенесений в оселі неба і не зазнав смерті на землі (Буття 5:24). Триста років тісного і близького спілкування з Богом на землі продовжилися у вічності. Саме віра допомогла Еноху збудувати відносини з Богом і догодити Йому.

Віра – початок довіри до Бога. Ной, отримавши Слово від Бога, без роздумів почав будувати ковчег для спасіння свого і рідних своїх від майбутнього потопу (Буття 6:22). Ной перебував у праведному страху Божому, який сприяв його ділам віри. Віруючи Богові, Ной ходив з Ним і успадкував праведність, за що і знайшов милість у Господніх очах (Буття 6:8).

Віра веде до послуху Богові. Коли Авраам почув заклик Божий покинути рідну домівку у халдейському краї й вирушати в дорогу у невідомий край, він послухався та й пішов, не відаючи куди йде. Послух Богові та Його слову – результат непохитної віри та повної довіри Господеві. Вірою Авраам з дружиною Сарою перейшли пустинею та горами у Ханаанський край та перебували там, як на чужій землі. Вони вірили, що їхня домівка не тут, на землі, а у вічних оселях Отця, у місті, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець.

Віра сприяє виконанню Божого слова. Сара не одразу зрозуміла та повірила Богові, що вона народить сина у похилому віці, коли про материнство вже й думати не доводиться (Буття 18:10-14). Слова Господні: «Чи для Господа є річ занадто трудна? На означений час я вернуся до тебе за рік цього самого часу, – Сарра ж тоді матиме сина» (Буття 18:14) викликали у неї віру, і слово Боже виконалося. «І Сарра зачала і породила сина Авраамові в старості його на означений час, що про нього сказав йому Бог» (Буття 21:2). Бог є вірний сказаному Ним слову і очікує, щоб людина прийняла Його слова вірою. Віра – основа для виповнення Божих обітниць: «Тому й від одного, та ще змертвілого, народилось так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря». Боже слово підтримувало віру Авраама та Сари: «І не знеміг він у вірі, і не вважав свого тіла за вже омертвіле, бувши майже сторічним, ні утроби Сариної за змертвілу» (Рим. 4:19).

Віра відкриває майбутнє. Герої віри, які згадані вище, розуміли, що їхнє життя на землі дуже короткочасне, а майбутнє у Божому Царстві – вічне. Той хто вірить в обітниці Божі, розуміє, що Бог вірний виконати їх. Отже, нам усім слід чекати кращої, цебто небесної батьківщини. Земне все минеться і з нього не залишиться нічого. То й прив’язаність до земного життя може призвести до втрати набагато кращого, а саме постійного перебування з Богом в небесних оселях. Коли люди обирають небесне, то й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто.

Віра допомагає пройти випробування. Віра кожної людини повинна і буде ви́пробувана Богом, «щоб досвідчення вашої віри було дорогоцінніше за золото, яке гине, хоч і огнем випробовується, на похвалу, і честь, і славу при з’явленні Ісуса Христа» (1 Петр. 1:7).

Дарувавши Авраамові такого довгоочікуваного сина, Бог сказав йому принести сина в жертву (Буття 22-2). Мавши обітницю, що в Ісакові буде його насіння, Авраам поспішив виконати Божий наказ, розуміючи, що Бог має силу й воскресити його з мертвих. Довіряючи Богу, Авраам взяв в руку ножа. Побачивши віру Авраама, Бог зупинив його і засвідчив: «Я довідався, що ти богобійний і не пожалів для Мене сина свого, одинака свого» (Буття 22:12). Написано, що це був прообраз для нас, який свідчить, що Небесний Отець не пошкодував Свого Сина Ісуса Христа заради всіх людей.

Віра – основа для виповнення Божих обітниць. Віра Ісака принесла благословіння дітям та майбутньому народу Ізраїля. Ісак добре знав і беріг у пам’яті слова, які сказав Бог його батькові Авраамові: «І я складу заповіта Свого поміж Мною і поміж тобою, і поміж твоїм потомством по тобі на їхні покоління на вічний заповіт, що буду Я Богом для тебе й для нащадків твоїх по тобі. І дам Я тобі та потомству твоєму по тобі землю скитання твого, увесь Край ханаанський, на вічне володіння, – і Я буду їм Богом» (Буття 17:6-8). Ісак перед смертю також поблагословив свого сина Якова цим благословінням: «І хай Бог тобі дасть з роси неба, із ситості землі, і збіжжя багато й вина молодого! Нехай тобі служать народи, і народи нехай тобі кланяються!» (Буття 27:28-29).

Віра сприяє спасінню та визволенню. Йосип був правнуком Авраама і слова Бога, які були сказані його прадіду лягли в основу його віри у визволення Ізраїльського народу із єгипетської неволі. Господь попереджував Авраама про майбутню неволю словами: «Добре знай, що потомство твоє буде приходьком у землі не своїй. І будуть служити вони, і будуть їх мучити чотири сотні літ. Але народ, якому служити вони будуть, Я засуджу; та вони потім вийдуть з великим маєтком» (Буття 15:13-14). Віруючи в Божі слова, Йосип говорить про визволення та просить винести його кості з землі єгипетської.

Віра дає силу та відвагу. В часи коли народився Мойсей, діяв наказ фараона, що зобов’язував вбивати новонароджених хлопчиків (Вихід 1:15-16). Проте батьки Мойсея не злякалися і не виконали жорстокий наказ єгипетського царя і переховували немовля три місяці, а потім Бог допоміг передати його на виховання дочці фараона (Вихід 2:3-9).

Віра допомагає зробити правильний вибір у житті. Коли Мойсею виповнилося сорок років, він вирішив відректися від високого статусу у царській сім’ї та прилучитися до рідних йому євреїв. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Життя у палаці супроводжувалося постійним ідолопоклонством та догоджанням плоті. Віра допомогла Мойсею вирватися із цього важкого духовного ярма. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду. Віра допомогла йому покинути Єгипет та пробувати сорок років у пустині, як вигнанцю. Він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить.

Віра допомагає прийняти і виконати Боже слово. Вірою Мойсей прийняв Господній наказ про справляння Пасхи та кроплення одвірків домів (Вихід 12:3-11). Іноді те, що сказав Господь, не завжди є одразу зрозумілим на людський розум. І лише після того, як людина довіриться Богу і виконає Його повеління, вона зможе побачити спасительну руку Божу та відчути Його милість (Вихід 12:23).

Віра проводить через складні обставини життя. Вихід Ізраїльського народу із Єгипту був наповнений великою кількістю чудес. Обітниця Божа здійснилася, і попереду, здавалося б, відкритий шлях до Ханаану. Але тут зʼявилася нездоланна перешкода – Червоне море. Понад два мільйони людей із речами й худобою зупинилися на березі в очікуванні майбутньої погибелі від рук єгиптян (Вихід 14:9-10). В цей дуже складний момент Мойсей сказав: «Не бійтеся! Стійте, і побачите спасіння Господа, що вчинить вам сьогодні» (Вихід 14:13). І спасіння прийшло – море розступилося, і народ пішов по суходолу.

Віра дає перемогу. Здобуття Єрихону – одна із найвеличніших перемог Ізраїля. Щоб здобути її, євреям довелося в черговий раз повірити Богу й очікувати. Сім днів поспіль увесь народ обходив мури Єрихону мовчки, а сьомого дня, сім разів обійшовши місто, люди закричали і засурмили сурми, і стіни Єрихону впали. Віра у Божі обітниці принесла перемогу (Єг. 6:21).

Віра зберігає і змінює життя. Вчинок блудниці Рахав навіки записаний у Біблію, як вчинок віри. Почувши про дорогу євреїв і перемоги, які давав їм Бог, вона зрозуміла, що потрібно прилучитися до цього народу та стати на бік Бога. Рахав зберегла вивідувачів та була збережена і вона, і її родичі від смерті (Єг. 6:25).

Віра сприяє прояву Божої сили. Серед мужів віри згадуються люди, які царства побивали (Давид), пащі левам загороджували (Даниїл), силу огненну гасили (Шедрах, Месах та Авед-Него), хоробрі були на війні (Самсон), обертали в розтіч полки чужоземців (Гедеон) і т.д. З вищенаведених прикладів чітко спостерігається те, що саме віра допомогла людям звершити волю Божу та бути збереженими.

Жива віра

У часи Нового завіту питання віри й довіри до Господа стоїть надзвичайно гостро. Ісус Христос заклика́в вірних: «Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте» (Ів. 14:1). Вірувати це не просто говорити, – це діяти! Біблія завжди наголошує, що віра повинна бути живою. Апостол Павло писав: «Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе» (2 Кор. 13-5). 

Ми вже розуміємо, що віра в Бога і довіра до Нього та Його Слова дуже важлива в нашому житті. Адже «Праведний житиме вірою своєю» (Ав. 2:4). Пророк Авакум наголошує на тому, що віра має бути в кожному християнині індивідуально. Неможливо жити розраховуючи, що хтось віритиме замість тебе. Кожен повинен повірити і пізнати Бога особисто. Апостол Павло про себе чітко написав: «А що я живу в тілі тепер, – живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе» (Гал. 2:20).

Чи можна якось побачити те, що у християнина є віра, або що він вірить? Так! Віра має свої певні особливості:

Віра є видима для інших. Християни церкви у місті Солуні були засвідчені апостолом Павлом, «бо пронеслося Слово Господнє від вас не тільки в Македонії та в Ахаї, а й до кожного міста прийшла ваша віра в Бога, так що вам непотрібно казати чогось» (1 Сол. 1:8). Християни Солуня жили істинним християнським життям, про яке навчав Ісус Христос. Вони проповідували Євангелію не тільки словом, а й ділом. Усі навколишні міста та села бачили, і чули про їхню віру.

 Віра має результати. Євангелія відкриває нам велику кількість свідчень, коли люди увірувавши в Ісуса і Його вчення, отримували оздоровлення від невиліковних хвороб. Яскравим прикладом цього є розповідь про кровоточиву жінку, яка за дванадцять років хвороби витратила все добро своє на лікарів і лікування та ніякої помочі з того не мала, а «прийшла ще до гіршого, як зачула вона про Ісуса, підійшла через натовп іззаду, і доторкнулась до одежі Його» (Мр. 5:26-27). Жінка керувалася лише вірою, що Ісус може її вилікувати. Її  віра була твердою, бо вона говорила про себе: «Коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю» (Мр. 5:28). Результат був миттєвий, – і висохло хвилі тієї джерело кровотечі її, і тілом відчула вона, що видужала від недуги. Ісус засвідчив про віру жінки: «Твоя віра о, дочко, спасла тебе» (Мр. 5:34).

Віра допомагає подолати страх. В той час, коли одужала жінка зі своєї кровотечі, старшому синагоги, на ймення Яір, принесли звістку про смерть хворої дочки. «Ісус же почувши, йому відповів: Не лякайсь, тільки віруй, – і буде спасенна вона» (Лк. 8:50) Слово Ісуса породжує віру, яка перемагає страх у серці. Довірившись Ісусу, Яір отримав свою дочку живою і здоровою (Мр. 5:41-43).

Віру можна застосувати у складні часи. Учні Ісуса завжди перебували з Ним, коли Він навчав, відпочивав, подорожував з міста до міста. В одній із цих подорожей озером Ісус заснув у човні. «І знялася на озері буря велика, аж вода заливати їх стала, і були в небезпеці вони. І вони підійшли, і розбудили Його та й сказали: «Учителю, Учителю, гинемо!» Він же встав, наказав бурі й хвилям, – і вони вщухнули, і тиша настала! А до них Він сказав: «Де ж ваша віра?» (Лк. 8:23-25).

Ісус звернув увагу учнів на відсутність у них віри. Присутність Ісуса – це вже гарантія безпеки для учнів. Тим більше Його слова: «Ось я владу вам дав наступати на змій та скорпіонів, і на всю силу ворожу, і ніщо вам не зашкодить» (Лк. 10:19) є цьому підтвердженням. Влада Ісуса дарована віруючим людям, щоб застосовувати її так, як це робив Ісус.

Віра супроводжується ознаками для служіння. Перед вознесінням до Отця Ісус промовив до учнів: «А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: в Ім’я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють, – не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, – і добре їм буде» (Мр. 16:17-18). Послідовники Христа, що увірували в Нього, будуть чинити діла, які чинив Він, і ще більше їх вчинять. Але для цього потрібне вірне серце та покірний Богові дух. Віра в Ісуса допомагає служити людям дарами й силою Ісуса. 

Віра викликає вдячність Богові. Одного разу Ісуса перестріли десять мужів, слабих на проказу. Вони просили милості для зцілення їхніх тіл від невиліковної хвороби. «І побачивши їх, Він промовив до них: «Підіть і покажіться священникам!» І сталось, коли вони йшли, то очистились… Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому… І сказав Він [Ісус] Йому: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!» (Лк. 17:14-19). Цей уривок зі Святого Писання ілюструє те, як діє віра – спочатку спонукає шукати у Господі порятунку, отримати його, а потім дякувати Йому з усього серця.

Віра веде до отримання відповіді на потребу. До Ісуса приходило чимало людей із проханнями про особисте зцілення (випадок з Вартимеєм у Мр. 10:46-52), зцілення дітей (випадок із жінкою хананеянкою, яка просила за дочку у Мт. 15:21-28), уздоровлення слуг (випадок із сотником у Лк. 7:2). В усіх цих випадках Ісус свідчив про їхню віру: «Іди, – твоя віра спасла тебе» або «О, жінко, твоя віра велика, – нехай буде тобі, як ти хочеш», і ще «Кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри». Ісус відповідав на людські прохання, які супроводжувалися вірою в Бога.

Віра служить ознакою любові до Господа. Коли Ісус прийшов на гостину до одного фарисея, що запросив Його, до Його ніг припала одна грішниця і «плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила…» (Лк. 7:38). Побачивши це, Ісус засвідчив їй про прощення її гріхів через велику любов до Нього як до Господа і Спасителя. Віра спасла її.

Віра дарує розуміння Божого слова. Апостол Павло писав до римлян, що він не соромиться Євангелії, «бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові. Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: «А праведний житиме вірою» (Рим. 1:16-17). Тож розуміємо, що Євангелія – це дуже сильне послання, через яке людям являється Божа сила, щоб дарувати життя. Той, хто повірить цій Добрій Новині, отримує відкритий розум, щоб приймати Божі істини й жити ними. Біблія є унікальною тим, що ми не можемо перевірити її правдивість власним розумом, а лише прийняти її вірою. Кожне слово, що записане в ній, – вірне і не підлягає сумніву.

Хочу зауважити, що людський розум часто противиться Божому Слову, бо не може вмістити його. Тому Павло писав, що «слово про хрест тим, що гинуть, – то глупота, а для нас, що спасаємось, – Сила Божа!» (1 Кор. 1:18-19). Хто вони, ті хто гинуть? Гинуть ті, хто відкидає звістку про Ісуса Христа, як спасительну. Вони вважають її не розумною, говорячи: «Як може хтось померти за мене, щоб я не вмирав?» Ці люди не розуміють, що вже є духовно мертвими й лише чекають вироку Божого суду, що засудить їх на віки.

Ми, християни, які спасаємося завдяки жертві Ісуса Христа, відкинули всіляку нечисть та залишок злоби і прийняли з великою радістю всіяне слово, що спасає наші душі (Як. 1:21). «Бо Євангелія була звіщена нам, як і тим. Але не принесло пожитку їм слово почуте, бо воно не злучилося з вірою слухачів» (Євр. 4:2).

Віра приносить перемогу. Ісус здобув перемогу над смертю, гріхом і всяким злим проявом цього світу. Кожен, хто вірує в Ісуса, також прилучається до цієї перемоги. Читаємо: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, – віра наша» (1 Ів. 5:4). Ми перемагаємо не тоді коли боремося самотужки з дияволом чи гріхом, а коли віруємо в перемогу Ісуса на хресті.

Віра очищає серце. Таке засвідчення зробив апостол Петро на апостольському соборі в Єрусалимі. Бог показав Петру свою благодать для спасіння поган у домі Корнилія. Петро стверджував: «І засвідчив їм Бог Серцезнавець, давши їм Духа Святого, як і нам, і між нами та ними різниці Він жодної не вчинив, очистивши вірою їхні серця» (Дії 15:8-9). Про яке очищення згадує апостол? Він говорить про очищення духа і розуму від гріховної сутності завдяки вірі в Ісуса Христа.

Віра приносить виправдання. Божий Закон, даний людям через Мойсея, надзвичайно суворий та непорушний. Невиконання хоча б однієї букви із цього Закону одразу викликає на себе Божий гнів. Водночас він настільки складний для людини, що виконати його неможливо. Тож Бог послав Сина Свого на землю, щоб Він взяв на Себе покарання за провини людства, яке порушило Божі заповіді. Читаємо із послання апостола Павла до галатів: «А коли ми дізнались, що людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса, то ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону. Бо жодна людина ділами Закону не буде виправдана!» (Гал. 2:16).

Закон Божий – правдивий і вірний – буде існувати доти, доки буде існувати земля і люди на ній. Але Закон не був призначений для того, щоб люди виконали його й отримали праведність, а для того, щоб люди побачили себе грішними й прагнули до спасіння. «Тому то Закон виховником був до Христа, щоб нам виправдатися вірою» (Гал. 3:24). Адже написано: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).

Віра дарує прощення гріхів. Через слухання Божого Слова у людей з’являється віра в Господа Ісуса Христа, Який прийшов на землю, щоб померти за гріхи усіх людей і принести прощення кожному, хто ввірує в це. Даючи повеління Павлу нести Євангелію серед поган, Ісус сказав: «Визволяю тебе від твого народу та від поган, до яких Я тебе посилаю, – відкрити їм очі, щоб вони навернулись від темряви у світло та від сатаниної влади до Бога, щоб вірою в Мене отримати їм дарування гріхів і долю з освяченими» (Дії 26:17-18).

Воля Божа

Головним прагненням кожного віруючого християнина на землі є бажання знайти Божу волю про себе та виконати її. Писання нам відкриває багато з того, що Господь любить і що ненавидить, що Він хоче і чого не бажає, що Йому подобається і що Йому огидне. Тож, якщо ми будемо уважно читати Біблію, то Бог Сам відкриє нам те призначення, яке Він задумав, щоб ми виконали діло, яке нам приготовлене. Ісус Христос навчав: «Бо хто волю Божу чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати» (Мт. 3:35). Це стосується особистого одкровення від Бога. Писання говорить як до народу Божого, так і відкриває Господню волю усім.

По-перше, Господь прагне спасти грішників від їхніх гріхів. Тож Іван у пустині проповідував хрищення на покаяння, і до нього збиралися люди з Єрусалиму та околиць. Іван заклика́в чекати приходу Ісуса Христа. «І всі люди, що слухали, і митники визнали Божу волю за слушну, і охристились Івановим хрищенням» (Лк. 7:29). Визнати себе грішником, сповідати свої гріхи й покаятися в них – зовсім нелегка справа, особливо, якщо ти серед сотні інших євреїв на березі Йордану. Однак сила Господня діяла так сильно, що люди розуміли, що сьогодні прийшов той момент, який дарує їм спасіння.

Серед народу були й фарисеї та законники. Вони добре знали, що гріх становить нездоланну перешкоду на шляху до вічності з Богом. Однак їхнє серце було настільки запеклим, що вони «відкинули Божу волю про себе, і не христились від нього» (Лк. 7:30). Фарисеї були хранителями Божого Закону і самі наставляли народ у правді. Як же їм було соромно визнати себе грішними. Ісус назвав їх лицемірами, що зовні чисті, а в середині – повні здирства й кривди (Мт. 23:25).

По-друге, воля Божа є на те, щоб вчорашні грішники, а сьогодні праведники Божі обновляли свій розум і шукали Христа більше, ніж того що у світі. Апостол Павло писав: «І не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість» (Рим. 12:2). Коли людина постійно перебуває у читанні Божого Слова, її розум оновлюється і вона пізнає Божу правду. Слово навчає робити добро, допомагати усім, хто потребує допомоги та підтримки, зростати духовно у силі Господній.

Відділення від світу і його неправди – ніщо інше, як освячення. Чи прагне цього Господь? Звичайно! «Бо це воля Божа, освячення ваше: щоб ви береглись від розпусти, щоб кожен із вас умів тримати начиння своє у святості й честі, а не в пристрасній похоті, як і «погани, що Бога не знають». Щоб ніхто не кривдив і не визискував брата свого в будь-якій справі, бо месник Господь за все це, як і перше казали ми вам та свідчили. Бо покликав нас Бог не на нечистість, але на освячення» (1 Сол 4:3-7).

«Минається світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває» (1 Ів. 2:17). Апостол Іван застерігає нас, що світ і все, що в ньому промине. Господь очікує від нас, щоб ми були вільні від світу, але повністю залежні від Нього, щоб Його воля щодо нашого освячення здійснилася, «щоб решту часу в тілі жити вже не для пожадливостей людських, а для Божої волі» (1 Петр. 4:2).

По-третє, воля Божа є на те, щоб народ Божий постійно дякував Богу за Його милості й довготерпіння щодо нас. Від часу вознесіння Господнього на небеса минуло майже дві тисячі років. І Бог увесь цей час довготерпить нам, щоб люди спасалися від майбутнього гніву Божого, який прийде в кінці днів на безбожників та беззаконників. Тому «подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5:18).

По-четверте, Воля Божа є на те, щоб Божі вибрані люди були добросовісними у стосунках один з одним. «Раби [працівники], слухайтеся тілесних панів [керівників] зо страхом і тремтінням у простоті серця вашого, як Христа! Не працюйте тільки про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа, чи то раб, чи то вільний. А пани, чиніть їм те саме, занехаюйте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться!» (Еф 6:5-9). Бог пильнує за всім. І Він навчає нас виконувати будь-яку працю наче для Нього.

По-п’яте, інколи Бог допускає, щоб в наше життя приходили труднощі. Вони потрібні для того, щоб ми зростали у вірі й довірі до нашого Господа, що може нас визволити із них. «Бо очі Господні до праведних, а вуха Його до їхніх прохань, а Господнє лице проти тих, хто чинить лихе! І хто заподіє вам зле, коли будете ви оборонцями доброго? А коли ви за правду й страждаєте, то ви блаженні! А їхнього страху не бійтеся, і не тривожтеся! А Господа Христа святіть у ваших серцях, і завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас, із лагідністю та зо страхом. Майте добре сумління, щоб тим, за що вас обмовляють, немов би злочинців, були посоромлені лихословники вашого поводження в Христі. Бо ліпше страждати за добрі діла, коли хоче того Божа воля, аніж за лихі. Бо й Христос один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних, хоч умертвлений тілом, але Духом оживлений…» (1 Петр. 3:12-18). Страждання не є обов’язковою частиною життя кожного християнина. Однак від Бога залежить, чи захоче Він перевірити нашу віру. Добре буде, якщо Він знайде нас вірними.

Враховуючи все, слід підкреслити, що нам усім «терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Терпеливість у характері християнина не з’являється сама собою. Вона набувається в результаті пережитих випробувань. Інколи вони можуть бути настільки важкими, що на устах з’являются слова: «Нехай діється Божа воля» (Дії 21:14). Там, де ми визнаємо своє безсилля, обов’язково проявляється сильний Бог. «Тому то й ті, хто з Божої волі страждає, нехай душі свої віддадуть в доброчинстві Йому, як Створителю вірному» (1 Петр. 4:19). Доброчинність, як лікарство, пом’якшує серце людини. В період страждань потрібно знайти таких людей, які також проходять випробування, і допомагати їм. В той момент стане зрозуміло, що Бог прагне змінити людське серце через доброту та милосердя до ближнього.

Випробування

Слово «випробування» викликає у нас певний дискомфорт та асоціацію з життєвими труднощами. Це справді так. Час випробувань – час перевірки духовного стану того, хто випробовується. Християни також проходять випробування, які призначені Богом виявити духовний стан людини й наявність у серці віри та довіри до Бога. Апостол Петро писав: «Тіштеся з того, засмучені трохи тепер, якщо треба, всілякими випробуваннями, щоб досвідчення вашої віри було дорогоцінніше за золото, яке гине, хоч і огнем випробовується, на похвалу, і честь, і славу при з’явленні Ісуса Христа» (1 Петр. 1:6-7). Подібно золоту чи сріблу, що очищається під дією сильного вогню та великої температури, християни також потребують очищення від гріховних пожадань, неправедних думок і слів, злих вчинків тощо. Випробування, що приходять від Бога, наче вогонь можуть виявити у нас все нечисте і звільнити нас від цього.

Бог періодично допускав Ізраїльському народу час випробувань, щоб вони пізнали самих себе. Дорога пустинею, що тривала сорок років, була найбільшим із них. Мойсей промовляв: «І будеш пам'ятати всю ту дорогу, що Господь, Бог твій, вів тебе нею по пустині ось уже сорок літ, щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб пізнати те, що в серці твоїм, чи будеш ти держати заповіді Його, чи ні. І впокорював Він тебе, і морив тебе голодом, і годував тебе манною, якої не знав ти й не знали батьки твої, щоб дати тобі знати, що не хлібом самим живе людина, але всім тим, що виходить із уст Господніх, живе людина. Одежа твоя не витиралася на тобі, а нога твоя не спухла от уже сорок літ. І пізнаєш ти в серці своїм, що, як навчає чоловік сина свого, так навчає тебе Господь, Бог твій» (Повт. Закону 8:2-5). Бог випробовує, щоб пізнати те, що в серці людини, чи буде людина триматися Господа.

Одним із найскладніших випробувань, описаних у Біблії, стосувалося життя Авраама та його сина Ісака. Господь наказав Аврааму принести свого улюбленого сина в жертву. В цей момент перевірялися відносини людини і Бога. Чи вибере людина послухатися Бога, чи ні? Авраам виявився послушним і Бог стримав його руку. Бог промовив: «Не витягай своєї руки до хлопця і нічого йому не чини, бо тепер Я довідався, що ти богобійний і не пожалів для Мене сина, одинака свого» (Буття 22:12). 

Давид писав: «Господи, випробував Ти мене та й пізнав, Ти знаєш сидіння моє та вставання моє, думку мою розумієш здалека. Дорогу мою та лежання моє виміряєш, і Ти всі путі мої знаєш, бо ще слова нема на моїм язиці, а вже, Господи, знаєш те все!» (Пс. 138:1-4). Господь добре знає, що є в серці людини, і Він хоче показати нам наш духовний стан і те, як ми ходимо перед Ним.

Петро писав: «Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з'явленні слави Його раділи ви й звеселялись. Коли ж вас ганьблять за Христове Ім'я, то ви блаженні, бо на вас спочиває Дух слави й Дух Божий» (1 Петр. 4:12-14).

Людину, яка вирішила слідувати за Ісусом можуть супроводжувати певні життєві труднощі, пов'язані зі спілкуванням з рідними чи друзями, які не живуть за євангельськими принципами. Однак Господь завжди дасть мудрості та терпіння тим, хто твердо вирішив слідувати за Христом. Коли слова Христа стають нормою життя для християнина, починається «будівництво» духовної будівлі, фундаментом якої виступає Сам Христос. «Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона – Ісус Христос. А коли хто на цій основі будує з золота, срібла, дорогоцінного каміння, із дерева, сіна, соломи, то буде виявлене діло кожного, бо виявить день, тому що він огнем об'являється, і огонь діло кожного випробує, яке воно є. І коли чиє діло, яке збудував хто, устоїть, то той нагороду одержить; коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь» (1 Кор. 3:11-15).

Бог ніколи не полишає тих, кого Він випробовує, але «вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Кор. 10:13). Ісус Христос, ставши нашим Первосвященником, постійно заступається за нас і допомагає нам. «Бо в чому був Сам постраждав, випробовуваний, у тому Він може й випробовуваним помогти» (Євр. 2:18). Випробування, які Господь може допустити у наше життя, слід приймати з подякою та просити у Бога сили, щоб пройти його і вийти чистішим за золото.

Писання Нового завіту вчить: «Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе. Хіба ви не знаєте самих себе, що Ісус Христос у вас? Хіба тільки, що ви не такі, якими мали б бути» (2 Кор. 13:5). Апостол Павло завжди навчав, щоб християни випробовували себе, звіряючи своє християнське життя із біблійними принципами. Ми повинні завжди читати Писання та спостерігати за своїм життям, щоб побачити чи в ньому відображається наука Христа. «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, – бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, – і він буде блаженний у діянні своїм!» (Як. 1:22-25). «Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і змінюємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього» (2 Кор. 3:18).

Ми вже знаємо, що «усе Писання Богом натхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності» (2 до Тим. 3:16). Тож воно відкриває нам все недобре, що є в нашому житті та спонукає осудити в собі гріх та неправду і всяке зло. Людина, яка це робить, обов’язково помітить переміни у своєму житті, бо Бог очистить її від всього нечистого і дарує чисті одежі праведності. Павло писав, що кожен хто засуджує гріх у собі не буде засуджений зі світом (1 Кор. 11:31). Той, хто береже Боже Слово, стає подібним до Ангола філадельфійської церкви, який почув слова Христа: «А що ти зберіг слово терпіння Мого, то і Я тебе збережу від години випробовування, що має прийти на ввесь всесвіт, щоб випробувати мешканців землі» (Об. 3:10).

Молитва

Апостол Яків написав: «Чи страждає хто з вас? Нехай молиться!» (Як. 5:13). Чому в стражданнях потрібно молитися. Молитва – один із важливих способів, що допомагають з’єднатися з люблячим Богом, Який допомагає нам. 

Розмова про молитву – одна із найскладніших тем, які розкриває нам Святе Писання. Це пов’язано з тим, що кожна людина сприймає молитву по-своєму, адже у кожної людини є свій власний молитовний досвід. Та й самі молитви бувають різними й мають різне призначення, хоч і звертаються до одного Бога. Тож розуміємо, що молитва – це, власне, розмова з Богом, а будь-яка інша розмова поміж людьми ніколи не буде називатися молитвою.

Біблія розкриває нам історію взаємовідносин Бога з людьми, які вільно чули Господній голос і могли вільно спілкуватися з Творцем. Адам, Енох, Аврам, Лот, Ісак та інші мали з Богом настільки сильне поєднання, що Біблія описує їхнє спілкування з Ним, як розмову.

Однак, читаючи Писання, можна помітити, що святі Божі люди, які могли так вільно розмовляти з Господом, говорять про необхідність молитви, як один зі способів привернути Божу увагу до певної проблеми чи для вирішення складної життєвої ситуації. Так, Авраам молився за Авімелеха (Буття 20:17), Мойсей – за єгипетського фараона (Вихід 8:8), Самуїл – за народ (1 Сам. 7:5), Соломон – за храм (1 Цар. 8:28) тощо. Життя царя Давида повсякчасно було наповнене молитвами до Бога. З цього можемо зробити висновок, що молитва є невіддільною частиною життя кожного істинного християнина.

Навіть Божий Син – Ісус Христос – постійно практикував молитви у Своєму земному служінні. Євангелія згадує декілька випадків, коли Ісус молився привселюдно. Більшість молитовного часу припадала на ніч, коли Ісус мав особисте єднання з Небесним Отцем на самоті. Згадаймо молитви Ісуса.

Ісус молився, коли прийняв водне хрищення. Читаємо: «І сталося, як христились усі люди, і як Ісус, охристившись, молився, розкрилося небо, і Дух Святий злинув на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба почувся, що мовив: «Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе!» (Лк. 3:21-22). Не знаємо, про що молився Ісус на березі Йордану, але відомо, що Бог з небес у відповідь промовив засвідчення про Божий статус Ісуса та Його вибрання. Небесний Отець назвав Ісуса Своїм Улюбленим Сином.

Ісус молився за діток. Читаємо: «Тоді привели Йому діток, щоб поклав на них руки, і за них помолився, учні ж їм докоряли. Ісус же сказав: «Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, – бо Царство Небесне належить таким» (Мт. 19:13-14). Ісус радо приймав дітей, бо вони приходили до Нього в простоті серця і не очікували нічого, окрім тепла та любові. Дитяче серце повністю довіряє Богу і надіється на Нього.

Ісус молився за учнів. Ісус, перед тим як виданий був на страту, справив Пасху зі своїми учнями. Він завжди навчав їх, щоб вони берегли Його науку і любов поміж собою. Тож, Він добре розумів, що їм бракуватиме Його підтримки. Ісус молився до Отця, промовляючи: «Я Ім'я Твоє виявив людям, що Мені Ти зі світу їх дав. Твоїми були вони, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли Твоє слово. Тепер пізнали вони, що все те, що Ти Мені дав, від Тебе походить, бо слова, що дав Ти Мені, Я їм передав, – і вони прийняли й зрозуміли правдиво, що Я вийшов від Тебе, і ввірували, що послав Ти Мене. Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, – Твої бо вони! Усе бо Моє – то Твоє, а Твоє – то Моє, і прославивсь Я в них. І не на світі вже Я, а вони ще на світі, а Я йду до Тебе. Святий Отче, – заховай в Ім'я Своє їх, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були!» (Ів. 17:6-11).

Ісус молився в Гефсиманському саду. Ця молитва не була подібна на жодну із попередньо згаданих. Це була духовна боротьба Ісуса з сатаною, який спокушав Його відмовитися від Його місії. Читаємо: «І, трохи далі пройшовши, упав Він долілиць, та молився й благав: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене… Та проте, – не як Я хочу, а як Ти»… Відійшовши ще вдруге, Він молився й благав: «Отче Мій, як ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, – нехай станеться воля Твоя!» (Мт 26:39, 42). «І Ангол із неба з'явився до Нього, і додавав Йому сили. А як був у смертельній тривозі, ще пильніше Він молився. І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю…» (Лк. 22:43-44). Слова цієї молитви засвідчили, що Ісус повністю віддався в руки Живого Бога і Його земне життя більше не належало Йому, – а Господу Богу. Результат цієї молитви приніс усім нам спасіння від наших гріхів.

Майбутні апостоли були свідками багатьох молитов їхнього Учителя. Вони добре знали, що Ісус полюбляв спілкуватися з Отцем наодинці. «Він же відходив на місце самотнє й молився» (Лк. 5:16). Ісус молився вночі (Лк. 6:12) і молився зранку (Мр. 1:35). Учні бачили, що після молитви Ісус завжди був бадьорим і чинив великі Божі чудеса, зцілюючи людей від недугів та виганяючи нечистих духів.

«І сталось, як молився Він у місці одному, і коли перестав, озвався до Нього один із Його учнів: «Господи, навчи нас молитися, як і Іван навчив своїх учнів». Він же промовив до них: «Коли молитеся, говоріть: Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам на кожний день. І прости нам наші гріхи, бо й самі ми прощаємо кожному боржникові нашому. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого!» (Лк 11:1-4). «Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь» (Мт. 6:13).

Бажання молитися – природне бажання народженої згори людини. Саме Бог викликає його, щоб християни через молитву поєднувалися з Господом і отримували від Нього розуміння Писання чи відповіді на життєві проблеми. Ісус звертає увагу на те, щоб ми зверталися до Бога, як до свого Небесного Батька, що турбується про нас. У молитві ми славимо Бога; віддаємося в Його руки й приймаємо Його волю; поширюємо владу Божого Царства в усі сфери нашого життя; просимо у Нього їжі на кожен день та прощення наших гріхів; просимо збереження від випробування та сили вистояти перед спокусами сатани.

Ісус навчав учнів: «А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли молишся, «увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися» Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, – бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не вподобляйтеся їм, бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!» (Мт 6:5-8).

Молитва приносить свої результати тоді, коли вона чиниться в тайні. Фарисеї та учителі Закону любили довго молитися на показ, щоб люди бачили їхню побожність. Ісус казав, що в середині свого серця вони були далекими від Бога. Це не та молитва, якої очікує Бог. Єремія записав Господні слова до народу: «І ви кликатимете до Мене, і підете, і будете молитися Мені, а Я буду прислуховуватися до вас. І будете шукати Мене, і знайдете, коли шукатимете Мене всім своїм серцем. І Я дамся вам знайти Себе, – говорить Господь» (Єр. 29:12-14). Бога потрібно шукати й славити серцем, а не тільки устами.

Молитва – це щира розмова людини з Богом, а не багаторазове повторення завчених релігійних фраз. Писання свідчить, що щира молитва допомагала людям здобувати перемоги у найскладніших життєвих ситуаціях. Однак, Ісус попереджував, що молитва має бути постійною і той, хто молиться повинен бути наполегливим у цьому. «І Він розповів їм і притчу про те, що треба молитися завжди, і не занепадати духом, говорячи: «У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився. У тому ж місті вдова перебувала, що до нього ходила й казала: «Оборони мене від мого супротивника!» Але він довгий час не хотів. А згодом сказав сам до себе: «Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені». І промовив Господь: «Чи чуєте, що говорить суддя цей неправедний? А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону! Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?» (Лк. 18:1-8). Ісус звертає увагу на вдову, що шукала справедливого захисту від судді й знайшла. Вона була наполегливою. Так і ми, що шукаємо Божого захисту, повинні розуміти, що Бог обов’язково подасть його, хоч і бариться.

Перші християни часто практикували спільні молитви й поклоніння Господеві. Зокрема читаємо про перших християн: «Вони перебували в науці апостольській, та спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Дії 2:42). Спільні молитви – сильна зброя в руках християн. Адже Сам Ісус наголошував: «Коли б двоє з вас на землі погодились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, – станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, – там Я серед них» (Мт. 18:19-20). Там, де присутність Ісуса, обов’язково буде проявлена Божа сила та благодать. Церква Христова сьогодні постійно практикує спільні молитви, адже завдяки їм віруючі люди відділяються від світу та сповняються духовною силою, а кожна молитва завершується словом «амінь», яке походить з єврейської мови й означає «так», «нехай буде так».

Тексти Святого Письма містять велику кількість молитов, в яких люди дякували Богу, прославляли Його, просили у Нього розв'язання їх проблем чи просто розмовляли з Ним, як з люблячим батьком. Виходячи з цього, ми зробимо умовний поділ молитви на види за їхнім характером та призначенням.

Молитва віри. Молитва завжди повинна супроводжуватися вірою. Як можна молитися і не вірити в те, що Бог дасть все, чого просимо в Нього? Апостол Яків описав це так: «А якщо кому з вас не вистачає мудрості, нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє, – і буде вона йому дана. Але нехай просить із вірою, без жодного сумніву. Бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер. Нехай бо така людина не гадає, що дістане що від Господа» (Як. 1:5-7).

Віра – невіддільна складова молитви. Яків написав: «Чи страждає хто з вас? Нехай молиться! Чи тішиться хтось? Хай співає псалми! Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє Ім'я, і молитва віри вздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться» (Як. 5:13-15). У цьому контексті молитва звершується за хворого, включаючи прохання про зцілення. Коли ми молимося, нам слід вірити в силу й доброту нашого Бога. «Тому, хто вірує – все можливе!» (Мр. 9:23). Пам’ятаймо це!

Заступницька молитва характеризується проханням за інших людей. В такий спосіб, ми заступаємося за них перед Богом. Апостол Павло у листі до Тимофія писав своє благання «чинити молитви, благання, подяки за всіх людей» (1 до Тим. 2:1).

Вперше Бог звернув увагу на необхідність заступницької молитви у книзі «Буття». Авімелех, цар Герару, розгнівив Бога, коли взяв Сарру, жінку Авраамову, у свій гарем (Буття 20:2), і Бог вразив його смертельною недугою, сказавши: «Ось ти вмираєш через жінку, яку взяв, бо вона має чоловіка» (Буття 20:3) і наказав йому: «А тепер верни жінку цього мужа, бо він пророк, і буде молитися за тебе, і живи. А коли ти не вернеш, то знай, що справді помреш ти й усе, що твоє» (Буття 20:7). Авімелех не зближався до неї, тож Бог вчинив йому милість. «І помолився Авраам Богові, – і вздоровив Бог Авімелеха, і жінку його, і невільниць його, – і почали вони знову народжувати. Бо справді стримав був Господь кожну утробу Авімелехового дому через Сарру, Авраамову жінку» (Буття 20:17-18). Це була згадка про першу молитву, яка мала заступницький характер, і Бог відгукнувся на неї.

  Ще один яскравий випадок описаний у книзі Йова. Коли Бог допустив у життя Йова великі випробування, то його друзі висловлювали несправедливі звинувачення в його сторону щодо цього. Тож Бог промовив до Йовиного друга Еліфаза: «Запалився Мій гнів на тебе та на двох твоїх приятелів, бо ви не говорили слушного про Мене, як раб Мій Йов. А тепер візьміть собі сім бичків та сім баранів, і йдіть до Мого раба Йова, і принесете цілопалення за себе, а Мій раб Йов помолиться за вас, бо тільки з ним Я буду рахуватися, щоб не вчинити вам злої речі, – бо ви не говорили слушного про Мене, як раб Мій Йов». (Йов 42:7-8). Молитва Йова відвернула Божий гнів (Йов. 42:10).

Молитва прохання. Мабуть, більшість людських молитов мають саме такий характер. Адже навколо стільки небезпек, а в житті – стільки потреб, що нам залишається завжди просити у Бога сили та мудрості, щоб прожити хоча б день. Апостол Павло писав: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою» (Фил. 4:6). Довіра до Бога приносить мир у серце і спонукає людину молитися з подякою за те, що Бог почує і подасть своєчасну допомогу.

Ісус навчав: «Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому» (Мт. 7:7). «Тож як ви, бувши злими, потрапите добрі дари своїм дітям давати, – скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть добра тим, хто проситиме в Нього!» (Мт. 7:11).

Молитва духом. Нерідко християнам доводиться провадити й духовні битви. Павло писав, щоб здобути духовну перемогу над гріхом чи спокусами, «усякою молитвою й благанням кожного часу моліться духом» (Еф. 6:18). Такою молитвою можуть молитися лише народжені згори християни, які є хрищені Святим Духом. Апостол Юда також писав: «А ви, улюблені, будуйте себе найсвятішою вашою вірою, моліться Духом Святим» (Юд. 1:19). Духовне зростання неможливе без молитви за участю Святого Духа. Така молитва часто промовляється іншими мовами, дарованими Духом. «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями. А Той, Хто досліджує серця, знає, яка думка Духа, бо з волі Божої заступається за святих» (Рим. 8:26-27).

Щоб у церкві Божій була гармонія та порядок у молитві, апостол Павло роз’яснив коринтянам щодо духовної молитви: «Так і ви, що пильнуєте про духовні дари, дбайте, щоб збагачуватись через них на збудування Церкви! Ось тому, хто говорить чужою мовою, нехай молиться, щоб умів виясняти. Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду! Ну, то що ж? Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом» (1 Кор. 14:12-15).

Молитва з подякою. Вдячність Богу – визначальна ознака характеру усіх християн. Біблія переповнена словами подяки, що лунали з уст царів, бідняків, митарів, пастухів, воїнів тощо. Цар Давид неодноразово записав слова: «Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!» (1 Хр. 16:34). Кожен християнин, який по-справжньому відчув спасительну дію крові Христа, завжди буде вдячний Богу за Його милості.

Молитва поклоніння. Вона схожа на молитву подяки. Різниця полягає в тому, що поклоніння фокусується на тому, ким Бог є, а подяка – на тому, що Він здійснив. Ми вже роздумували про те, що Бог, Який створив все, є Богом усього. Тож Він очікує, щоб Його творіння (людина) поклонялася Йому. Молитва поклоніння містить у собі бажання прославити Бога та віддати належну тільки Йому честь і славу. Павло у своїх листах часто писав слова хвали: «А цареві віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богові честь і слава на вічні віки. Амінь» (1 до Тим. 1:17).

Апостол Іван записав видіння, в якому Бог показав йому небесне поклоніння. «І я бачив, і чув голос багатьох Анголів навколо престолу, і тварин, і старців, – і число їх було десятки тисяч раз по десять тисяч і тисячі тисяч. І казали вони гучним голосом: «Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!» І кожне створіння, що воно на небі, і на землі, і під землею, і на морі, і все, що в них, чув я, говорило: «Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві – благословення, і честь, і слава, і сила на вічні віки!» А чотири тварини казали: «Амінь!» І двадцять чотири старці попадали та поклонились Тому, Хто живе повік віку!» (Об. 5:11-14). Якщо на небі відбувається таке дійство поклоніння, то чи не належить і нам, хто живе на землі, поклонятися Живому і Святому Богу?! 

Піст

Слово «піст» походить від слів «fasto, fasta, fasten» – що означає «триматися міцно або стійко». Пости́тися або пости́ти – це певний духовний процес, який в результаті приносить твердість та стриманість. Слово «піст» має виключно духовне значення і використовується лише для означення духовного стану людини, що прагне духовно зміцнитися чи отримати духовну стійкість.

Про піст у Біблії згадується небагато разів. Однак, кожного разу, коли люди закладали піст (пости́ли), вирішувалися дуже складні життєві обставини або приходили Божі відповіді на людські прохання. З цього можемо зрозуміти, що піст – це один зі способів шукати Божого лиця. Піст нерозривно пов’язаний із молитвою. І без молитви піст є недосконалим і не досягає бажаних результатів.

Серед людей побутує думка, що піст – це певний відрізок часу, під час якого людина повинна стримуватися від їжі (в т.ч. м’ясо чи солодощі). І так, і ні. Піст – це не голодування, хоча він і передбачає певні обмеження у їжі. Насамперед потрібно чітко зазначити, що піст – це духовний стан людини, яка прагне осягнути духовні істини, з’єднатися з Богом для отримання відповідей на духовні запити. Піст може бути особистим і колективним.

Особистий пістхарактеризується сильним внутрішнім бажанням людини опанувати своє тіло та удосконалитися духовно, опанувати свої тілесні гріховні пристрасті, а також виховати силу волі, щоб опиратися їм. Людина прагне привчити себе до того, що душа керує і спрямовує тіло, а не тіло панує над душею. Піст також може служити формою відділення від світу і того, що у світі заради добровільного самообмеження людини від того, що забирає найбільше її уваги та думок (це може бути їжа, телевізор, телефон, інтернет, негативне ставлення або думки про людей). Тривалість посту встановлює сама людина. Інколи піст може тривати до моменту отримання бажаного результату.

Особистий пошук Бога. Звернемося до Божого Слова записаного у Євангелії від Матвія: «Потому Ісус був поведений Духом у пустиню, щоб диявол Його спокушав. І постив Він сорок днів і сорок ночей, а в кінці зголоднів» (Мт. 4:2). Цей уривок є продовженням розповіді про з’явлення Ісуса на Йордані серед людей, як Учителя та Наставника. Після водного хрищення Святий Дух повів Ісуса у пустиню. Пустиня стала місцем становлення тісного зв’язку з Небесним Отцем, адже Ісус розпочинав Своє служіння. Ісус не їв і не пив, щоб повністю упокоритися перед Богом. В пустині Він же був спокушуваний дияволом. Піст, наче духовна пустиня, виявляє людям їхні проблемні місця: гріхи, гріховні пристрасті й пожадання, злий характер тощо. Піст допомагає зрозуміти духовні проблеми й розпочати боротьбу за їх вирішення.

Ще одна хороша ілюстрація особистого пошуку Бога через піст і молитву записана в книзі Дій. У Кесарії проживав римський сотник Корнилій. «З усім домом своїм він побожний був та богобійний, подавав людям щедру милостиню і завжди Богові молився» (Дії 10:2). Коли в його дім прийшов апостол Петро, щоб звістити йому Євангелію, Корнилій засвідчив: «Четвертого дня аж до цієї години я постив, а о дев’ятій годині молився я в домі своїм. І ото, перед мене став муж у блискучій одежі й сказав: «Корнилію, почута молитва твоя, і твої милостині перед Богом згадалися» (Дії 10:30-31). Піст Корнилія супроводжувався молитвою, і на четвертий день Господь заговорив до нього. Петро, що був посланий у дім сотника, приніс йому добру новину про Ісуса Христа. І на всіх, хто слухав його, злинув Святий Дух. Усі присутні в домі отримали спасіння душі.

Піст про милість Господню. У Ізраїлі царював цар Ахав, що чинив великі гріхи у Божих очах і вводив народ в ідолопоклонство. «Бо ще не було такого, як Ахав, що запродався чинити зло в Господніх очах, що його намовила жінка його Єзавель. І він чинив дуже гидке, ідучи за ідолами, усе так, як робили амореяни, що їх Господь повиганяв перед Ізраїлевими синами» (1 Цар. 21:25-26). Коли до нього прийшов пророк Ілля зі словом від Бога, яке викривало його гріх і сповіщало про гнів Божий, то «як Ахав почув ці слова, то роздер він шати свої, і зодягнув на тіло своє веретище, і постив, і лежав у веретищі, і ходив сумовито...» (1 Цар. 21:27). Господь побачив, що Ахав упокорився перед лицем Божим, і вчинив йому милість.

Піст за народ. Істинний християнин, який проживає на землі, не може не бачити й не чути того, що люди живуть у гріху, багато страждають через хвороби, війни, землетруси, повені. Серце християнина переживає і болить за це. Тому часто люди закладають особистий піст і молитву за країну, владу і народ. Прочитаємо з книги Неємії: «І прийшов Ханані, один із братів моїх, він та люди з Юдеї. І запитався я їх про юдеїв, що врятувалися, що позостали від полону, та про Єрусалим. А вони сказали мені: «Позосталі, що лишилися з полону, там в окрузі, живуть у великій біді та в ганьбі, а мур Єрусалиму поруйнований, а брами його попалені огнем»… І сталося, як почув я ці слова, сів я та й плакав, і був у жалобі кілька днів, і постив, і молився перед лицем Небесного Бога.

І сказав я: «Молю Тебе, Господи, Боже Небесний, Боже великий та грізний, що дотримуєш заповіта та милість для тих, хто любить Тебе та дотримуєш заповіді Свої, – нехай же буде ухо Твоє чутке, а очі Твої відкриті, щоб прислухуватися до молитви раба Твого, якою я молюся сьогодні перед Твоїм лицем день та ніч за Ізраїлевих синів, Твоїх рабів, і сповідаюся в гріхах Ізраїлевих синів, якими грішили ми проти Тебе, – і я і дім батька мого грішили! Ми сильно провинилися перед Тобою, і не дотримували заповідей, і уставів, і прав, які наказав Ти Мойсеєві, рабові Своєму. Пам'ятай же те слово, що Ти наказав був Мойсеєві, Своєму рабові, говорячи: як ви спроневіритеся, – Я розпорошу вас поміж народами! Та коли навернетеся до Мене, і будете дотримувати заповіді Мої й виконувати їх, то якщо будуть ваші вигнанці на краю небес, – то й звідти позбираю їх, і приведу до того місця, яке Я вибрав, щоб там перебувало Ім'я Моє! А вони – раби Твої та народ Твій, якого Ти викупив Своєю великою силою та міцною Своєю рукою.

Молю Тебе, Господи, нехай же буде ухо Твоє чутке до молитви Твого раба та до молитви Твоїх рабів, що прагнуть боятися Ймення Твого!» (Неєм 1:2-11). Неємія був чашником царя. У відповідь на піст і молитву, Бог приготував серце царя; і на прохання Неємії, він відправив його відбудовувати місто Єрусалим. З цього почалося відродження Ізраїля.

Колективний піст оголошується чи запроваджується в християнській спільноті з метою вирішення складних життєвих ситуацій, що впливають на усю Божу церкву чи народ. У Біблії зустрічаємо, що колективний піст закладали:

Для навернення народу. Перша книга Самуїла розповідає, що між ізраїльтянами та филистимлянами тривала війна. Самуїл, як священник, побачив велике відступництво євреїв та закли́кав їх шукати Божого лиця, та покаятися у гріхах, «бо ввесь Ізраїлів дім плакав за Господом» (1 Сам. 7:2). «І сказав Самуїл до всього Ізраїлевого дому, говорячи: «Якщо ви цілим вашим серцем вертаєтеся до Господа, повикидайте з-поміж себе чужих богів та Астарт і міцно прихиліть свої серця до Господа і служіть Самому Йому, – і Він спасе вас із руки филистимлян». І повикидали Ізраїлеві сини Ваалів та Астарт, та й служили Господеві, Самому Йому. І сказав Самуїл: «Зберіть усього Ізраїля до Міцпи, а я буду молитися за вас до Господа!» І зібралися до Міцпи, і черпали воду та лили перед Господнім лицем, і постили того дня, та й казали там: «Ми згрішили перед Господом!» І судив Самуїл Ізраїлевих синів у Міцпі» (1 Сам 7:3-6). Господь побачив духовний стан народу, його піст і молитву і вийшов на захист: «І загримів Господь того дня сильним громом на филистимлян, та й привів їх у замішання, – і були вони побиті перед Ізраїлем» (1 Сам. 7:10).

Коли війна. Коли вирує війна і гинуть люди, то народ Божий відчуває особливу потребу молитися до Бога та просити у Нього захисту. У Біблії описано багато випадків, коли такі спільні молитви супроводжувалися постом. Читаємо: «І сталося по тому, пішли моавітяни та аммонітяни, а з ними деякі з меунян, проти Йосафата на війну. І прийшли, і донесли Йосафатові, говорячи: «Прийшла на тебе сила силенна з того боку моря, з Сирії, і ось вони в Хаццон-Тамарі, воно Ен-Ґеді». І злякався Йосафат, і постановив звернутися до Господа. І він проголосив піст на всю Юдею. І зібралися юдеяни просити допомоги від Господа, також поприходили зо всіх Юдиних міст просити Господа» (2 Хр. 20:1-4). Господь вислухав молитву царя Йосафата і проявив милість до Свого народу. 

Коли складна ситуація. Книга Ездри описує нам повернення священників Божих із вигнання до Єрусалиму. Ездра, який був провідником, розумів, що дорога буде нелегкою і без допомоги Бога вони можуть потрапити в засідку ворогів або злочинців. Ездра записав: «І проголосив я там піст, над річкою Агавою, щоб упокорятися нам перед лицем нашого Бога, щоб просити від Нього щасливої дороги для нас і для дітей наших та для всього нашого маєтку, бо я соромився просити від царя війська та верхівців, щоб допомагали нам у дорозі проти ворога, бо сказали ми цареві, говорячи: «Рука нашого Бога на добро для всіх, хто шукає Його, а сила Його та гнів Його – на всіх, хто кидає Його!» І постили ми, і просили нашого Бога про це, і Він дав нам ублагати Себе» (Езд. 8:21-23). У відповідь на молитву і піст, Бог дав Свій захист. Ездра писав: «А рука нашого Бога була над нами, і Він урятував нас з руки ворога та чатівника на дорозі» (Езд. 8:31).

Коли є загроза існуванню народу. Книга Естер розповідає нам про період поневолення євреїв мідянами. Царський управитель Гаман підступом намовив царя Ахашвероша видати наказ про повне знищення євреїв в усіх місцях царства. Юдеянин Мордехай, коли довідався про це, то просив свою сестру Естер, що була царицею, щоб та зупинила це безумство. Естер добре розуміла, що без Божої допомоги не зможе нічого зробити. Тому вона відповіла: «Іди, збери всіх юдеїв, що знаходяться в Сузах, і постіть за мене, і не їжте й не пийте три дні, ніч та день. Також я та дівчата мої будемо постити так, і так прийду до царя, хоч це не буде за законом. А якщо я загину, то загину»... І пішов Мордехай, і зробив усе, як звеліла йому Естер» (Ест. 4:16-17). У відповідь на молитву та піст Бог дав цариці мудрості, щоб говорити з царем та зруйнувати лихий задум Гамана.

Заради спасіння життя. Піст має велику спасительну силу. Навіть коли винесено Божий вирок, піст пом’якшує серце Бога. Читаємо: «І зачав Йона ходити по місті, – на один день ходи, – і проповідував і казав: «Ще сорок днів, – і Ніневія буде зруйнована!» І ніневітяни ввірували в Бога, і оголосили піст, і позодягали верети, від найбільшого з них аж до найменшого. І дійшло це слово до царя Ніневії, і він устав зо свого трону, і скинув плаща свого з себе, і покрився веретою, та й сів на попелі. І він звелів кликнути й сказати в Ніневії з наказу царя та його вельмож, говорячи: «Нехай не покуштують нічого ані людина, ані худоба, худоба велика чи худоба дрібна, нехай вони не пасуться, і нехай не п'ють води! І нехай покриваються веретами та людина й та худоба, і нехай сильно кличуть до Бога, і нехай кожен зверне зі своєї дороги та від насильства, що в їхніх руках. Хто знає, може Бог обернеться й пожалує, і відвернеться з жару гніву Свого, – і ми не погинемо!» І побачив Бог їхні вчинки, що звернули зо своєї злої дороги, і пожалував Бог щодо того лиха, про яке говорив, що їм учинить, і не вчинив» (Йон. 3:4-10). Хочу звернути увагу на те, що ніневітяни «звернули зо своєї злої дороги», а Бог побачив серце людей і пожалував їх. 

Для умилостивлення Божого лиця. Наближення Господнього дня спонукає людей все більше шукати Бога. Пророк Йоіл заклика́в: «Оголосіть святий піст, скличте збори, позбирайте старших, всіх мешканців землі до дому Господа, вашого Бога, і кличте до Господа. Горе дневі тому! Бо близький день Господній, і прийде він від Всемогутнього, мов те спустошення!» (Йоїл. 1:14-15). Господній день це не обов’язково день Другого приходу Ісуса Христа; це може бути й день, коли Господь принесе суд на народ за усі беззаконня. Бог може покарати народ шляхом війни та проявлення природних катаклізмів. Пророк писав: «Усох виноград, а фіга зів'яла, гранатове дерево, й пальма та яблуня, і повсихали всі польові дерева, бо Він висушив радість від людських синів. Опережіться веретою, – і ридайте, священники, голосіть, слуги жертівника, входьте, ночуйте в веретах, служителі Бога мого, – бо хлібна жертва і жертва та лита затримана буде від дому вашого Бога!» (Йоіл. 1:12-13). Бог постійно закликає народ до святості та навернення до праведності. А колективна молитва та піст допомагають у цьому.

На служіння. Служіння апостолів Ісуса Христа повністю залежало від молитви і посту. Місія апостола Павла розпочалася в Антіохії саме з цього. «Як служили ж вони Господеві та постили, прорік Святий Дух: «Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх!» Тоді, попостивши та помолившись, вони руки поклали на них, і відпустили. Вони ж, послані бувши від Духа Святого, прийшли в Селевкію, а звідти до Кіпру відплинули» (Дії 13:2-4).

Молитва та піст – єдина правильна основа для того, щоб почати служити Богові. Молитва і піст очищає життя і думки, щоб повністю з’єднатися з Богом і виконати Його волю на землі.

Правдивий піст.Бог є невидимий для людського ока, але Він добре бачить серця людей. Тож, якщо люди оголошують піст, який не має на меті шукати Бога, а більше спрямований на візуальні його прояви для того, щоб люди похвалили, то цей піст не є добрим у Божих очах. Бог засуджує такий «лицемірний» піст, адже піст – це не просто відмова від їжі, це відмова від усього, що є шкідливим, як для тіла, так і для душі християнина.

Пророк Ісая записав Господні слова: «Кричи на все горло, не стримуйсь, свій голос повищ, мов у сурму, й об'яви ти народові Моєму про їхній переступ, а домові Якова – їхні гріхи! Вони бо щоденно шукають Мене та жадають пізнати дороги Мої, мов народ той, що праведне чинить, і права свого Бога не кидає. Питаються в Мене вони про права справедливості, жадають наближення Бога: «Нащо ми постимо, коли Ти не бачиш, мучимо душу свою, Ти ж не знаєш того?» Отак, – у день посту свого ви чините волю свою, і всіх ваших робітників тиснете! Тож на сварку та заколот постите ви, та щоб кулаком бити нахабно... Тепер ви не постите так, щоб ваш голос почутий був на височині!» (Іс. 58:1-4).

Бог дає роз’яснення про істинний піст, якого Він очікує від людей: «Хіба ж оце піст, що Я вибрав його, – той день, коли морить людина душу свою, свою голову гне, як та очеретина, і стелить верету та попіл? Чи ж оце називаєш ти постом та днем уподоби для Господа? Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: розв'язати кайдани безбожності, пута ярма розв'язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати? Чи ж не це, – щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, – щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного? Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою! 

Тоді кликати будеш – і Господь відповість, будеш кликати – і Він скаже: Ось Я! Якщо віддалиш з-поміж себе ярмо, не будеш підносити пальця й казати лихого, і будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, – тоді то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява ніби як полудень стане, і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають! І руїни відвічні сини твої позабудовують, поставиш основи довічні, і будуть тебе називати: «Замуровник пролому, направник шляхів для поселення!» (Іс. 58:5-12).

Зробимо висновок, що піст має на меті звільнити людину від гріха і гріховних проявів та спонукати її постійно чинити діла милосердя до інших людей. Як наслідок, Бог проявить себе як Бог милосердний та милостивий, що гріхи прощає, хвороби забирає та дає відповіді на складні питання, зміцняє у тяжких життєвих обставинах та випробуваннях.

Перемога

Християнське життя – це постійна боротьба християнина зі своїм гріховним тілом та гріховним світом, в якому він живе. І скільки б він не намагався побороти все власними силами, це йому ніколи не вдасться. Це можливо лише спільно з Господом Ісусом Христом, Який здобув велику перемогу на голгофському хресті, де Він переміг смерть і оживив нас разом із Ним, простивши усі гріхи (Кол. 2:13).

Ісус навчав учнів, щоб мали мир у Ньому. Він казав: «Страждання зазнаєте в світі, – але будьте відважні: Я світ переміг» (Ів. 16:31). Страждання та випробування віри – частка кожного, хто слідує за Христом, адже ворог душ людських постійно намагатиметься боротися з християнами, щоб зменшилася їхня віра. «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, – віра наша» (1 Ів. 5:4). Віра в Ісуса – найперша і найголовніша зброя кожного християнина у цьому сучасному злому світі. Саме віра є об'єктом полювання сатани, адже віра підтримує духовне життя людей і дає перемогу над злом. «А хто світ перемагає, як не той, хто вірує, що Ісус – то Син Божий» (1 Ів. 5:5).

Апостол Павло писав: «Поглинута смерть перемогою!» Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? Жало ж смерті – то гріх, а сила гріха – то Закон. А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1 Кор. 15:54-57).

Отже, від Господа нам подарована перемога над гріхом, тілесними пожадливостями та цим гріховним світом. Однак, ми помічаємо, що в наше життя приходять важкі години чи дні, коли нам здається, що не вистачає сил, щоб вистояти. В цей момент потрібно згадати, що Бог дав нам повноту духовної зброї, щоб ми могли, скориставшись нею, здобути духовне визволення та звільнення від диявольських тенет. Павло писав: «Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крові та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведності, і взувши ноги в готовність Євангелії миру. А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже» (Еф. 6:11-17).

Зброя у християнина не матеріальна, а духовна, адже спрямована не проти людей, а проти темних духовних сил зла, що панують у світі. Бог спонукає нас бути переможцями у духовній боротьбі, підперезавшись правдою, зодягнувшись у праведність та шолом спасіння, маючи в руках щит віри й духовний меч Божого Слова.

Християни завжди повинні бути духовно бадьорими та пильнувати, щоб ворог не зміг тишком підкрастися та погубити їх. Павло застерігав Церкву у Солуні: «Бо коли говоритимуть: Мир і безпечність, тоді несподівано прийде загибель на них [беззаконників], як мука тієї, що носить в утробі, – і вони не втечуть! А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій. Бо ви всі сини світла й сини дня. Не належимо ми ночі, ні темряві. Тож не будемо спати, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі!

Ті бо, що сплять – сплять уночі, а ті, що напиваються – вночі напиваються. А ми, що належимо дневі, будьмо тверезі, зодягнувшися в броню віри й любові, та в шолом надії спасіння, бо Бог нас не призначив на гнів, але щоб спасіння одержали Господом нашим Ісусом Христом, що помер був за нас, щоб, чи пильнуємо ми, чи спимо, укупі з Ним ми жили. Утішайте тому один одного, і збудовуйте один одного, як і чините ви!» (1 Сол. 5:3-11).

Ісус також спонукав учнів завжди бути бадьорими: «Коли сильний збройно свій двір стереже, то в безпеці маєток його» (Лк. 11:21). Ми вже знаємо про Божу зброю, і коли долучимо до всього цього молитву, піст, читання Біблії та спілкування з іншими Божими людьми у Церкві Христовій, то ми станемо істинними християнами-переможцями у духовних битвах нашого життя.

Іван записав слова Ісуса про велику нагороду, що чекає на переможців, які увійдуть у Боже Царство: «Переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім» (Об. 2:7); «Переможець не буде пошкоджений від другої смерті» (Об. 2:11); «Переможцеві дам їсти приховану манну і дам йому білого каменя, а на камені написане ймення нове, якого не знає ніхто, – тільки той, хто приймає» (Об. 2:17), «Переможцеві дам владу над поганами і буде пасти їх залізним жезлом» (Об. 2:26-27); «Переможець зодягнеться в білу одежу, а ймення його Я не змию із книги життя, і ймення його визнаю перед Отцем Своїм і перед Його Анголами» (Об. 3:5); «Переможця зроблю Я стовпом у храмі Бога Мого» (Об. 3:12); «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Об. 3:21).

Ті прекрасні обітниці приготовлені всім тим, хто полюбив Господа Ісуса усім своїм серцем і всією душею, і життя свого не пошкодує заради Нього. Переможцем стане той, хто прожив своє життя і «змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 до Тим. 4:7), подібно апостолу Павлу, який порівнював життя зі змаганнями, де кожен біжить, щоб отримати нагороду. Нагорода для християн буде не в цьому земному світі, а в майбутньому, духовному. «Біжіть так, щоб одержали ви!», – писав апостол (1 Кор. 9:24).

Апостол Іван застерігав: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любові Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, – це не від Отця, а від світу. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:15). Чи варто заради принад цього світу втрачати велику радість у майбутньому, що приготовлена для усіх християн, що вірують в Ісуса Христа і прихід Його полюбили!

Дорогий Господь, дякую Тобі, що покликав мене до спільноти Христової! Дякую за те, що освячуєш мене, очищаєш, закликаєш перебувати у вірі та надії на Ісуса Христа. Допоможи мені цінувати моє християнське покликання та більше шукати Твоєї правди та волі у Слові, молитвах та постах. Дай мені духовної сили пройти усі випробування, які чекають мене на шляху до Божого Царства, щоб стати переможцем в усіх духовних битвах, щоб виконалася воля Твоя. Амінь!

Читати далі: Розділ 11. Християнська сім'я